Тоді Аліса негайно взяла Данка в оборону і, сховавшись за дверима кухні, викрикувала звідти, що, властиво нічого не сталося, що сеньор Іван цілими тижнями ночує в лісі, навіть без такої надійної опіки, як Коарасіаба, і за те на нього ніхто не кричить. При тому, покликалася на свідоцтво всіх мешканців Санто Антоніо, що Данко дуже добрий хлопець і кожний був би щасливим, маючи такого сина.
— Але, — повторювала вона своє улюблене твердження, — є неможливе догодити цілому світові і своєму батькові заразом, неможливе!..
— Найбільше мене дивує, Данку, — різко говорив Сокіл, не зважаючи на голосіння з кухні, — що ні ти, ні Коарасіба не подумали над Алісою: адже вона напевне не спала цілу ніч від страху за тебе.
— Хай сеньор залишить Алісу в спокої, — почулося знову з кухні. — я спокійнісінько спала і навіть нічого не думала. Коарасіаба, хоч він і чорномазий дикун, але любить Данка, як рідну дитину. А всім відомо, що «хто мого сина цілує — осолоджує мої уста». Ні я, ні ви, патроне, не впильнуємо ліпше хлопця, як старий індіянин. Коли Данко з ним — я ніколи не боюся.
Засоромлений Данко щиро перепрошував батька і обіцяв більше ніколи так легковажно не поводитися.
Вся пригода кінчилась би остаточно щасливо, коли б не те, що Коарасіаба, зірвавши свої хворі ноги в погоні за папугою, три тижні не відлежав безвихідно в халупі, а після того не стратив можливости взагалі ходити до лісу. Вже підвівшись, він цілими днями просиджував при вході до своєї оки, вигріваючи хворі ноги на сонці.
Переломана стріла
Нарешті, минули вакації, і Данко знову вибирався в дорогу. Знову плакала Аліса, а Коарасіаба виглядав сумним, як осінній вечір.
День прощання був подвійно сумним ще й тому, що Аліса заявила Соколові про свою постанову — лишити працю і їхати, до свого молодшого брата — вдівця, котрий мав нещасливий випадок на роботі і тепер лежав без догляду. Вона вже кілька тижнів думала над тим, але тепер, коли Данко виїжджав, а Соколові служниця була не конечно потрібна, — вирішила таки їхати. Соколові було жаль її пускати, але й стримувати її він не міг.
Після цілих рік проллятих сліз, після сумного прощання Коарасіаби, Данко з батьком всіли знову до літака, а ціле містечко вийшло на летовище, щоб побажати хлопцеві добра і щасливого повороту на другий рік.
Вже в літаку помітив землемір, що Данко час-до-часу неспокійно дряпає собі груди під сорочкою.
— Чого ти шкрябаєшся? — спитав він.
— Не знаю... Мабуть, мене щось вкусило, бо дуже свербить.
— Але ти не чухай. Приїдемо на місце, то подивимося, що там таке.
Коли приїхали до Сан Павло і зупинилися вже в гімназійному гуртожитку, Сокіл наказав Данкові роздягнутися. На грудях хлопця було чотири невеличких червоних плями.
Негайно звернулися до лікаря-спеціяліста. Той подивився на плями і нахмурився.
— Чи це щось небезпечне? — спитав Сокіл занепокоєно.
— Побачимо, — непевно відповів лікар. — Це, на мій погляд, екзема. А вона в Бразилії не належить до приємних хворіб. На всякий випадок, хлопець буде під моїм наглядом, і я вас інформуватиму так довго, поки дитина не буде здорова.
Лишивши хлопця в гімназії, Сокіл на другий тиждень відлетів до Санто Антоніо. Був неспокійний, бо червоні плями на грудях сина не тільки не поменшали від приписаних ліків, але почервоніли ще більше і розкидали далі. Сидячи в літаку, Сокіл задрімав і побачив дивний сон.
Приснилося йому місце його праці в лісі і його похідне шатро. Десь ніби він сидить під тим шатром, коли несподівано з’явилася його дружина.
— Марійко! — крикнув він, безмежно втішений. — Звідки ти тут?!
— Я йду від Данка, Івасю, — відповіла Марія.
— Від Данка? — здивувався Сокіл. — А де ж він?
— Данко купається в ріці. Вода в ній брудна і дуже бистра. Данко може загинути.
— То навіщо ж ти його лишила? — з докором крикнув Сокіл.
— Я його лишила, щоб показати тобі, в якій він сорочці ходить. Ось, дивись! —і і з тими словами вона притулила сорочку до його обличчя.
Від того дотику Сокіл відчув ніби пожалення кропивою, схопився за щоку і... прокинувся.,
Видиво щезло, але лишився неспокій і почуття реальности дотику. Щока свербіла. Сокіл почухав раз, почухав другий раз, нарешті витягнув дзеркальце і подивився: на щоці виднілося два круглих червоних кружечки, цілком таких, як були у Данка на грудях.
Приїхавши до Санто Антоніо, Сокіл просто з летовшца пішов до монастиря і розказав пре свою і Данкову хворобу. Отець Вісенте тільки похитав головою: