— Не подобається мені ні ваша щока, ні те, що ви оповідаєте про Данка. Але, на всякий випадок, я вам дам масть. Завтра побачимо...
Масть не помогла. Сокіл поїхав до лісу, але через тиждень мусів повернутися, бо екзема вкрила все лице, бралася ропою і свербіла жахливо. Одночасно прийшов лист від лікаря, що Данка забрали в лікарню, бо стан його здоров’я погіршав. Лікар писав, що стосуватиме все можливе і має надію хлопця вилікувати. Писав також і директор гімназії і перепрошував, шо віддав Данка до лікарні, оскільки хвороба є заразливою.
Сокіл був у розпуці:
— Слідуючим літаком вертаюсь до Сан Павло! — заявив рішучо.
Отець Вісенте чогось м’явся, але нарешті сказав:
— Ви, пане Іване, не смійтеся з мене, але... Я вам нічого не поможу. Чекати літака мусите ще чотири дні... За той час... Коротше кажучи, я вам раджу звернутися до Коарасіаби. Бачите, навіть наші лікарі визнають, що індіяни знають багато таємниць у лікуванні тих хворіб, де медицина є попросту безрадною. Ваша хвороба, як я міркую, принесена десь з лісу. А Коарасіаба вже вилікував багатьох людей в таких випадках, де, признаюсь зі стидом, я нічого не міг порадити. Отже, спробуйте...
Сокіл пішов до індіянина.
Той подивився на його обличчя, суворо хитнув головою і сказав:
— Мавп’яче лігво.
— Що таке? — перепитав Сокіл.
— Мавп’яче лігво, — повторив Коарасіаба. — Ти вступив у лігво мавп.
— Ну, і що?
— Нічого. Треба лікувати.
— А ти вмієш?
Коарасіаба іронічно всміхнувся:
— У нас кожна жінка це вміє лікувати. От, коли хвороба піде в середину — тоді погано.
— Як «в середину»?.
— Звичайно; на кишки. Кишки стають тоді, як сіть на ловлю риби, і коли не лікувати скоро, то людина вмирає.
Соколові похололо в грудях.
— А ти вмієш лікувати і кишки?
— Вмію, — спокійно відповів Коарасіаба. — Коли не пізно — вилікую і кишки.
— Ну, то лікуй мене скоро, Коарасіабо! Данко також має ту саму хворобу і лежить у лікарні!..
— Прийдеш увечорі, бо зараз не маю ліків. А Данко... Що про Данка кажуть твої вчені лікарі? — Коарасіаба зробив наголос на «вчені» й іронічно усміхнувся.
— Лікують.
— Ага!.. Ну, побачимо, чи вилікують... А ти прийди увечорі...
Після обіду індіянин взявся до готування ліків: щось товк, щось мішав, щось варив над вогнищем, а на ціле подвір’я розходився жахливий сморід.
Коли Сокіл прийшов до нього увечорі і подивився на приготовлені ліки, його огорнув жах: у глиняній мищині стояло щось чорне, густе, мов дьоготь, і страшно смердюче. Аж здригаючись від обридження, він, одначе, дав себе обмастити і, задихаючись від несеного з собою запаху, пішов додому. По півгодині щипання і свербіння, яке доводило його до божевілля, відчув поступову полегшу, а вже коло півночі огорнув його глибокий сон людини, котра не спала кілька діб підряд.
По трьох днях лікування, коли нарешті Коарасіаба дозволив йому обтерти масть оливою, на нього з дзеркала виглянуло чистеньке, здорове обличчя, вкрите ніжною, немов у дитинки, шкірою.
Сокіл міцно обняв Коарасіабу за плечі, дякував йому найщирішими словами, обіцяв, яку завгодно, нагороду, і побіг мерщій до манастиря, щоб зачекати на літак і похвалитися священикові своїм виздоровінням.
Одначе, тішився недовго. Пошта привезла йому дуже тривожні вістки: і лікар і директор гімназії домагалися його негайного приїзду до Сан Павло.
Після полудня Сокіл уже був у Данка. Хлопець виглядав жахливо: ціле його тіло було подібне до одного великого гнійного струпа. Хлопець вив від болю і скаржився на вогонь у всьому череві. По обличчі лікаря видно було, що жадних надій нема.
— Хвороба кинулася на кишки, — сказав тільки він.
Сокіл більше не чекав. Він метнувся у всі можливі сторони і при протекції того самого лікаря та директора гімназії вистарався зараз же на другий день позапланового літака на Санто Антоніо.
Привіз сина додому, напівбожевільного в|ід болю і напівнепритомного від виснаження. Разом з сином божеволів і батько, не вірячи, що дитину вдасться врятувати.
— Скажи, Коарасіабо, скажи, чи є якась надія? — спитав з розпукою у голосі.
— Є, — твердо відповів індіянин. — Ще не пізно. Тільки буде довго. Довше, як з тобою. Але Данко мусить мене слухати і робити все те, що я скажу. Інакше — вмре! Ніякий білий не вилікує мавп’ячого лігва з кишок.
І почалося лікування...
Данко нераз кричав, що готовий ліпше умерти, як слухати Коарасіаби, але той був невблаганний. Двічі на день він зав’язував хлопцеві очі, брав твердими, немов дерев’яними руками його за голову, затикав ніс і безпардонно вливав йому в уста щось страшно неприємне, солонаво-густе. Данко був переконаний, що ковтає теплу, свіжу кров і корчився від обридження. Окрім того, він змушений був випивати денно дев’ять сирих яєць.