Данко встав, а Коарасіаба поклав на його голову руку.
Всі присутні при цій церемонії заплескали в долоні, загукали розчулено, а жінки аж плакали при виді тієї зворушливої сцени. Гості й свої містечкові люди хвалили наперебій Соколів і Соняшного Волоса та на радощах ще раз засіли за пиво і шураско, спільне для всіх.
Хоч Данко виглядав зовсім уже здоровим, але Коарасіаба категорично спротивився постанові Сокола відіслати хлопця знову до школи. Індіянин запевняв, що небезпека відновлення хвороби триватиме ще кілька місяців, і він мусить мати Данка під наглядом.
Чи вірив він сам у те, що говорив, чи попросту хитрував, не бажаючи знову розставатися зі своїм улюбленцем — годі сказати. Але Соколові син був дорожчий від страченого року науки, і він погодився. Чекаючи нагоди дістати нову служницю, за яких в Санто Антоніо було дуже тяжко, Сокіл покищо лишав Данка самого вдома, а Коарасіаба і падре Вісенте пообіцяли йому хлопця пильнувати.
Оцей власне випадок з мавп’ячим лігвом привів до того, що, коли по цілій Бразилії діти сиділи над книжками і пильно вчилися, Данко байдикував у Санто Антоніо, помагав Арасі ліпити бальон і бігав дивитися на фоґети Саміра.
Закінчення першого розділу
Пішовши спочатку за нашими хлопцями на площу містечка Санто Антоніо, де Самір вистрілював фоґети, а потім заглибившись у дальші і ближчі часи, ми зовсім забули про старого Соняшного Волоса — Коарасіабу, котрого лишили в згаданій шопі з куєю недопитого шімарону.
Що ж він робив у той час, поки ми мандрували по минулому, а хлопці забавлялися «чудами піротехніки»?
Спочатку Коарасіаба долив окропу з залишеного чайника і кілька разів затягнувся. Та улюблений напій раптом стратив свій смак і не викликав більше бажання пити. В самотності шімарон не дає такої приємности, як у товаристві. Це не означає, що товариство мусить говорити і розважатися. Навпаки, при шімароні ліпше мовчати і думати. Але це — величезна ріжниця: наливати окріп собі самому, а прийняти готову залляту кую з рук другого. Велика ріжниця!..
Коарасіаба так і не допив куї, а відложив її набік і, помалу звівшись на ноги, вийшов надвір.
Сонце вже присіло за густі, мережані кедри, що росли з західньої частини подвір’я, і від них простяглися довгі тіни, що перебігали вже майже через ціле подвір’я.
Старий почвалав до високого стовпа з густо набитими кілочками, на якому сиділа знайома вже папуґа, прозвана Рріко. Підтяті сухожилля в крилах не дозволяли їй літати, і вона цілими днями лазила по кілочках то вгору, то вниз, наповняючи ціле подвір’я майстерним перекривлянням голосу Аліси, або Данка. Коарасіаба підійшов до стовпа і наставив руку так, що його вказівний палець прийняв положення одного із вбитих кілочків і заговорив:
— Рріко, Рріко, ходи сюди, Рріко. Підемо вже спати.
— Рріко, Рріко, — повторила виразно і собі папуга, кумедно перехиляючи головку з круглими, злими очима.
— Ходи, Рріко, ходи, — просив далі Коарасіаба.
Папуга, поглядаючи зизом на підставлену руку, почала злазити вниз, поки не вчепилася гострими пазурями в палець Коарасіаби. Тоді він обережно заніс її до шопи і пустив на жердку.
— Данку, Данку, обід готовий! — залопотіла папуга. — Носса Сеньора Сантіссіма!.. Рріко! Барбарідаде!
Потім зіскочила з жердки на поличку, де стояли мисочки з їжею і водою, витягнула варену кукурудзину і, вискочивши на жердку, почала їсти, тримаючи зерно в одній лапці.
— Ех, ти! — ласкаво сказав Коарасіаба. — Дурна! Лепечеш, лепечеш, сама не знаєш, що.
— Дурна, дурна! — обурено повторила папуга. — Ходи додому! Коарасіаба! Коарасіаба! Рріко! Барбарідаде!
Набравши оберемок дров і замкнувши двері шопи, Коарасіаба пошкутильгав до своєї оки. Розгорнув жар у пригаслому вогнищі, вибрав з попелу спечені горіхи піньорів, підкинув дров і, запаливши люльку, сів. Разом з димом попливли його сірі, як дим, і гіркі, як дим, думки. Безнадія гнула старечі плечі додолу, спогади налягали на голову важким тягарем, а у вухах все ще звучали слова недавньої розмови з внуком. І, як звичайно, виринало в його пам’яті славне минуле його предків, яке так різко змінилося в нужденне, безцільне сучасне для їхнього нащадка — Коарасіаби...
З площі доносилися вибухи фоґетів і крики та оплески натовпу. Час-до-часу жалібно скімлили собаки, ховаючись по далеких кутках від тих страшних стрілів, що кожного року доводили всіх псів у цілій Бразилії до цілковитого нервового розстрою.
Вже було зовсім темно, коли на подвір’я в’їхав Сокіл. Побачивши, що в хаті темно, а в халупі Коарасіаби горить вогнище, він завів коня до стайні і пішов до старого.