— Ах, — подумав він з досадою, — який той Арасі дурний! Ну, чому він попросту не попросив у мене тих двадцять крузейрів? Адже я міг ці гроші йому просто подарувати за ті послуги, які він нераз для нас робить. І тоді тато напевне також нічого не сказав би, бо яке кому діло до того, що робить Арасі з подарованими грішми? А так....
І Данка цілком пригнобила свідомість своєї провини. Він не боявся батька, але любив його і шанував свято, а тому так прикро було йому подумати, що ось через пусті фоґети він міг захитати до себе довір’я найдорожчої йому людини.
— Коли б уже тато повернувся! — подумав наостатку. — Я б йому все розказав по правді і пообіцяв би більше ніколи, ніколи так не робити!.. Але тата не буде ще два дні. Два дні! Боже, як довго!..
Звичайно, Данко тоді навіть до голови не припускав, що він побачиться з татом не через два дні, а значно, значно пізніше...
Присяга
— Ну, як, полетів бальон? — відразу спитав Коарасіаба, відчиняючи двері.
В його звичайно байдужому і безбарвному голосі пробивалася велика цікавість і навіть занепокоєння.
— Полетів, — відповів Данко, відразу забувши про свою журбу. — О, Коарасіабо, коли б ти тільки бачив, як це було чудово!..
І хлопець живо почав оповідати про подробиці так цікавої події. Але Коарасіаба вже його не слухав. Цікавість, яку проявив несподівано у першому питанні, щезла безслідно, і він, ніби закаменів, заглибившись у свої думки.
Сиділи обоє в кухні на забитій пачці. Під плитою весело тріщав вогонь, а зверху шумів чайник, даючи знати, що скоро закипить вода.
— Я задумав, — несподівано сказав Коарасіаба, урвавши хлопця на півслові, — як полетить бальон — буде добрий знак, не полетить — поганий знак.
— Що задумав? — спитав здивовано Данко.
— Велике діло задумав, велике! — пошепки відповів Коарасіаба.
Ще більше здивований Данко дивився на індіянина, котрого досі ні разу не бачив таким урочистим і грізним, як тепер.
Коарасіаба раптом повернувся цілим тілом до хлопця, вхопив його обома руками за плечі і, вдивляючись диким, сверлуючим поглядом в його очі, спитав здавленим від хвилювання голосом:
— Данку, ти пам’ятаєш, що означає переломана над головою стріла?
Данкові стало страшно, але він всіми силами старався здавити в собі хвилювання і відповів:
— Знаю: моє життя — твоє...
— Добре! — сказав Коарасіаба, не віднімаючи рук і не відводячи погляду. — Ти знаєш, що по індіянському закону я можу навіть зараз вбити тебе без всякої причини?
— Знаю, — відповів цілком переляканий Данко тремтячим голосом.
— Але, — продовжував Коарасіаба, стаючи все загадковішим і грізнішим, — мені непотрібна твоя смерть, мені потрібне твоє життя. Коли зробиш те, чого я вимагаю — ти вільний! Не тільки вільний, але будеш моїм паном, а я, старий морубішаба, буду твоїм рабом!..
— Ти — морубішаба?!!
— Так. Але цього ніхто не сміє знати, чуєш?!! — люто шарпнув він хлопця за плечі. — Ніхто! Навіть твій батько! Зрозумів?
— Так... — ледве вимовив Данко.
— Пам’ятай, — з притиском вимовив Коарасіаба: — коли б ти мене зрадив — уб’ю! Люблю тебе, як сина, а вб’ю, як гадину. Знай!
Він нарешті випустив з рук тремтячого хлопця і почав підкладати дрова до печі. Потім взяв свою люльку, яку був лишив на підлозі, розпалив її наново і якийсь час сидів нерухомо.
Переляканий Данко збирав наполохані думки, не вірячи й досі, що Коарасіаба, отой вічно спокійний, добрий Коарасіаба, крив у собі стільки якоїсь твердої, холодної звірячої жорстокости. Все, що сталося протягом останніх кількох хвилин, видавалося хлопцеві дуже поганим сном.
Тим часом Коарасіаба заговорив знову, але на цей раз спокійно, як завжди:
— Це, Данку, тільки частина таємниці. Коли хочеш вислухати всю — склади присягу, що поможеш мені... Ти — не індіянин, ти — білий, тому я не вб’ю тебе, коли зараз скажеш мені чесно, що не хочеш помогти, що не маєш супроти мене обов’язку, що для тебе, білого, переламана стріла варта тільки переламаної стріли і нічого більше. Але скажи правду, як ти вмієш її говорити... Ну?..