— Не розумію твоїх слів, Коарасіабо.
— Чому не розумієш? Вони прості: щоб дійти до мого племени через ліси, гори і болота, треба мати вогонь у крови. А розум спитає: «Пощо ідеш, о білий, до дикунів? Для чого засуджуєш себе на небезпеки?»... І погасне вогонь почувань, бо їх заллє холодна вода розуму...
Данко довго думав над тим, що сказав Коарасіаба, і прийшов до переконання, що старий має рацію: тато напевне не вплутався б у порахунки між індіянами. Що татові до того? А от йому, Данкові, дуже шкода Коарасіаби і його племени, і Данко, коли б тільки був дорослим, не подивився б ні на що і пішов би туди, куди треба, і зробив би все, що від нього залежало б. Пішов би, свідомо наражаючись на небезпеки. Для цілого народу, хоч і чужого, варто віддати одне життя. А тато цього не зробив би.
Чому ж то так?
Досі все те, що робив, казав чи думав батько, для Данка було тільки прикладом того, як повинен робити, говорити і думати не лише Данко, а і всі люди. Адже тато був розумним, чесним, відважним і добрим чоловіком. І не тільки в очах сина, а і в очах сторонніх людей. Та виявляється, що Данко в такому поважному випадку, як з Коарасіабою, зробив би інакше, як батько. Чому?
Тато розумний, дуже розумний, це не підлягало жодним сумнівам. Але чи розум справді може стати на перешкоді до доброго вчинку? Чи дійсно розум — вода, що гасить вогонь шляхетних прагнень?
Ні, тут щось не так...
І раптом Данкові пригадався багато разів чуваний вираз: «Інший погляд на речі». Хлопець дуже зрадів таким, на його думку, вистачаючим поясненням і сказав по-українськи вголос:
— Так, тато має інший погляд на речі.
— Що ти сказав? — спитав Коарасіаба.
— Нічого. Я тільки думаю, що тобі хтось мусить допомогти. Але, Коарасіабо, чому ти не звернешся до Посту Опіки? Адже там сидять військові, котрі помагають індіянам.
Коарасіаба аж затрясся на цю згадку:
— Що?! До Посту Опіки? Ні, Данку, я до Посту не піду. Я не вірю білим! Я не хочу, щоб білі прийшли в Долину Іґурей! Бо, коли б вони пішли, то не для того, щоб прогнати обманця Убіражару, а для того, щоб забрати... забрати... Ні, Данку, я і тобі не скажу. Не скажу доти, доки не присягнеш мені на душі померлих, що не зрадиш мене.
— Не зраджу, Коарасіабо! — гаряче сказав Данко.
— Мені мало того, що не зрадиш. Присягни мені, що, коли виростеш, підеш в Долину Іґурей, відшукаєш мого другого внука Коему і перекажеш йому те, що я скажу тобі. Більше я від тебе нічого не вимагаю.
— Ти маєш ще одного внука?
— Так. Він ще маленький... Ні... Він вже виріс і буде майже такий завеликий, як ти, Данку. Арасі не хоче. Хай буде Коема морубішабою. Убіражару, чи сина його — вбити!
— Вбити?!!.
— Певно. Але, звичайно, ти не будеш убивати сам. Ти тільки скажеш Коемі те, що я тобі скажу зараз. Скажеш?
Данко, розуміючи, що Коарасіаба вимагає від нього чогось дуже поважного, все ще не міг рішитися сказати: так! Коарасіаба бачив його вагання і розумів їхню причину.
— О, Данку, — заговорив гаряче, — ти мусиш мені пообіцяти! Ти мусиш зробити для старого Коарасіаби те. про що він тебе просить! Адже і ваше плем’я підбив ворог! Я не люблю білих, правда, але, коли б від мене залежала доля твоїх і твого тата братів, я б дав себе навіть з’їсти ботокудам, щоб тільки ваше плем’я було знову вільним!.. Для справжньої дружби ніяка жертва не е завеликою, Данку! Данку, мій білий сину, не відмов старому Коарасіабі! Не відмов!.. Коарасіаба заплатить тобі за це! Заплатить багато, багато!.. Не буде багатшої людини за тебе!.. Моє плем’я має, чим заплатити!..
Та обіцянка нагороди зовсім не цікавила Данка. Коарасіаба вже винагородив його наперед, врятувавши йому життя і життя його батька. Але готовість старого морубішаби згинути в руках людожерів для українського народу його глибоко зворушила, бо Данко знав, що Коарасіаба говорив правду. Данко не сумнівався ні на хвилину в тому, що Коарасіаба дійсно зробив би так, як казав. Коарасіабу не треба би було навіть просити, чи переконувати. Досить було б лише сказати: «Іди» — і він пішов би без слова заперечення. Пішов би, бо того вимагає індіянський закон дружби і братерства. Індіяни його інакше не розуміють.
А Данко Сокіл, син шляхетного, цивілізованого народу, мав би зробити інакше? Мав би відмовити людині, котра була його другом і опікуном? Людині, котрій він з татом зобов язаний життям?
Ні, Данко не міг, не хотів, не смів, не мав права відмовити!..
І він сказав;
— Добре, Коарасіабо, я присягаю тобі на пам’ять моєї померлої матері, що, коли виросту, зроблю для тебе все, що зможу, навіть віддам життя, якщо це буде потрібне. Але... Але тільки тоді, коли в тому, вимагаєш від мене, не буде нічого такого, на що не дозволяють закони моєї віри і мого племени. Присягаю! — і він урочисто підніс вгору два пальці.