— Я ж тобі вже казав: після того, як Тибіріса розбив коло Пірітініньґи війська тамойосів і 'їхніх спільників і Аімбіре втік до Іперойґ, ґваянці пішли в іншу сторону. Вони боялися портуґальців і вирішили шукати таких земель, де ще не було білих. Перейшовши ріку Паранапанема, частина ґваянців оселилася в диких горах Апукарани, а частина зайняла побережжя річки Тібажі, де жили ботокуди. Через якийсь час ґваянці поділилися на три окремих племена...
— Як?! — стрепенувся Коарасіаба. — Чому поділились?
— Я того не знаю, Коарасіабо, — відповів Данко. — В тих книжках, які я читав, нічого не написано про те, чому ґваянці поділилися. Написано лише, що вони мали трьох окремих морубішаб і пізніше жили вже понад лівим берегом ріки Парани, ось тут, де ми тепер, і вниз по ріці аж до місцевости Ґваїра...
Данко замовк.
— Чого ж ти став? — з ноткою гніву спитав знову Коарасіаба. — Кажи далі!
— Що ж тобі казати далі?
— Кажи все, що знаєш про ґваянців!..
— Більше я нічого не знаю, Коарасіабо. Тільки ті вчені, котрі зустрічалися пізніше з ґваянцями, писали про них, що ґваянці були розумніші від багатьох інших племен, що вони вміли багато такого, чого не знали інші індіяни...
— Так записано в книжках? — втішився, як мала дитина, Коарасіаба.
— Так записано в книжках, — підтвердив Данко.
— О, — урочисто промовив Коарасіаба, — то не всі, що пишуть книжки, є дурними! І що далі?
— Далі — нічого... Я ж не читав усіх книжок...
— А... А... — Коарасіаба помітно схвилювався. — А не читав ти нічого про Соняшні Клейноди?
— Ні. Що це таке?
Сухорляве тіло Коарасіаби раптом зібгалося і потім випростувалося, зовсім як у гадюки перед скоком. Це було ознакою вдоволення, яке Коарасіаба підтвердив ще й беззвучним сміхом.
— Ех, ви, білі!.. — вимовив він з добродушною погордою. — Все ви знаєте, але найважнішого не знаєте!.. Ну, але це й краще... Слухай, Данку... Це, здається, Арасі?..
Данко напружив слух, але не почув нічого.
— Це тобі причулося, Коарасіабо.
— Ні, не причулося. Тут є Арасі... Ану, подивися у вікно...
Данко встав підійшов до вікна, відчинив його і виглянув надвір. Але скрізь було спокійно, тільки з площі ще й далі доносилися крики і вибухи.
— Нема нікого, Коарасіабо. Ти помилився.
— Може... Але дивно: Хіба б я вже й справді став глухим?..
— Ти зовсім не глухий, Коарасіабо, — поспішив заспокоїти старого Данко. — То напевне був якийсь пес...
— Пес. кажеш?.. Ні... То не був пес...
— Ах, лиши це, Коарасіабо!.. Розказуй... — тут Данко увірвав сам себе, бо прцгадав, що йому, молодшому, не належить силувати старших до розмови.
Але Коарасіаба зовсім не помітив нетакту хлопця. Він сидів деякий час нерухомо, не то прислухаючись до чогось, не то збираючись з думками. Нарешті заговорив:
— Отже, слухай, Данку... Багато правди у твоїх книжках, але не вся... Багато-багато є ще такого, чого не знають вчені білі і не знатимуть... Є таке, що знаємо лише, ми, морубішаби ґваянців, і тримаємо в таємниці... Знають багато також і наші піяґи, котрі говорять з великим Тупаном і душами померлих... Кожний старший син морубішаби племени, перше ніж візьме у свої руки батьківське арауе, мусить багато днів слухати науки піяґ і батька... Так велить наш звичай, і тому навіть у ваших книжках записано, що ми, ґваянці, є розумніші від інших індіянських племен. Та наші морубішаби є розумними не тільки від наук піяґ, а й від іншого... Це стара історія і тягнеться від Потопу...
— Що?!! — здивувався Данко. — Індіяни також знають про Потоп?!.
Коарасіаба не зрозумів Данкового здивовання:
— Чому питаєш? — запитав він. — Хіба є такі люди, що не знають про Потоп?
Хлопцеві стало соромно.
— Я думав, — сказав він збентежено, — що то тільки християни вірять в Потоп...
— Звичайно, — хитнув головою Коарасіаба, — в Потоп мусять вірити навіть і християни... Так, отже, кажу, це — стара історія... Насамперед, був тільки Великий Тупан, а більше нічого... Тупанові було сумно самому, і він зробив собі приятеля — індіянина. А для того, щоб індіянин мав де жити — Тупан зробив землю. Походивши по землі, індіянин відчув велику спрагу і сказав про це Тупанові. Тоді Тупан зробив воду. Напившись, індіянин захотів відпочити, але сонце дуже пекло, а тіни не було. І Тупан сказав: «Лягай і відпочинь, а я заступлю від тебе сонце і дам тобі тінь». Індіянин послухав, а коли прокинувся — побачив, що лежить під високою, креслатою пальмою. Довкола також росли ліси, бо, поки індіянин спав, Тупан зробив ліси. Відпочивши, індіянин відчув голод і знову сказав про це Тупанові. Тоді Тупан понавішував на дерева овочів, пустив у ліси звірів, а у воду вкинув рибу. І з того індіянин був дуже вдоволений. Але через деякий час індіянин знову прийшов до Тупана і сказав: «О, великий Тупане! Я сам мушу ходити на полювання і не маю часу ні зробити собі сіть на рибу, ні приправити убитих тварин, ні зробити доброго напою з кукурудзи — ауаті, або напою з бананів — пакова. Такі речі найкраще роблять жінки. Отже, сотвори мені жінку, яка буде доглядати мою господарку і веселити мене, коли я повернуся до свого вогнища». І Тупай послухав індіянина та сотворив для нього жінку. Індіянинові вже було веселіше і він більше не був самотнім, коли Тупан ходив працювати або полювати і не приходив цілими днями.