Так вирішивши, я поспішив до своєї колоди, і мене знову обняв страх, що посуха може змінитися дощами, і тоді я не дістануся в Долину Іґурей, або не буду мати змоги вийти вдруге звідти зі своїми помічниками.
Сівши знову на колоду, я відіпхнувся від острова і поплив. Та, коли вже відплив далеченько від берега, побачив, що зробив велику помилку: мені треба було піти пішки вгору берегом острова і починати переправу вище. Тепер же сильна течія підхопила колоду і несла її вниз, на водоспади. І хоч як я працював жердкою, ставлячи спротив воді, але, коли б на моєму місці сиділа муха, то і вона не могла би бути більше безпомічною, як я. Колодою крутило, кидало на всі боки і нарешті перекинуло зовсім. Я вчепився за неї обома руками і випустив жердку. Тепер, здавалося мені, прийшов кінець, бо я вже виразно чув, як ревіла на водоспадах вода. Течія зі скорої перетворилася в шалену, як буря. Колода то летіла стрілою, то ставала впоперек, то переверталася, і я опинявся під водою. Та я міцно тримався, а мої руки і ноги немов приростали до рівного стовбура. Колода . кілька разів ударилася в підводні каміння, а я в таких випадках мало-мало не зривався з неї, але кожного разу втримувався і летів уперед, оглушений ревом, не маючи можливости ні відкрити очей, ні дихнути, щоб не набрати в груди води. Нарешті, колода, підкинута надзвичайною силою, скочила просто вгору, як стріла, перевернулася у повітрі, і я разом з нею сторч головою полетів у справжнє водяне пекло і стратив притомність...
Коли отямився, то спочатку взагалі нічого не розумів. Довкола шуміло, гуркотіло, бурлило, обдавало мене рясними бризками, а я лежав побитий і задубілий на якомусь мокрому камені. Поволі щойно пригадав собі всю пригоду і вирішив, що я мертвий. Тому закрив очі і лежав далі нерухомо, як личить мерцеві. Однак, це наобридло, тим більше, що камінь піді мною був холодний і нерівний. Отже, я розкрив очі й сів. «Адже душі померлих можуть рухатися», — подумав собі. Але і при тому був переконаний, що я таки мертвий і знаходжуся на Блакитних Горах. Та те, що було довкола, зовсім не нагадувало ані Блакитних Гір, ані нічого такого, що я досі бачив. На три людські рости наді мною ллялася якась блискуча і гримуча водяна стеля, яка грала всіми кольорами сонця і з гуркотом падала на кілька кроків нижче від мене в яму, повну клекотячої піни. Праворуч і ліворуч були скелі, розділені простором, як на два довгих списи. Всередині було вогко, холодно, але зовсім ясно.
Довго я роздумував, поки не усвідомив усього дива. Для мене стало дсно, що я живий і чудом потрапив під водоспад. Видно, що та колода, на якій я плив, скочивши вгору, а потім кінцем занурившись униз, пробила водну течію, вдарилася об камінь, скинула мене на ньому, а сама попливла геть. Тепер я опинився у водяній пастці. Річка пливла вгорі, луком спадала зі скелі вниз, а під тим луком знаходилася порожнеча, в якій я тепер сидів.
— Гм!.. Не є воно добре, але мертвому бути ще гірше, — подумав я і звівся на ноги.
Першим моїм рухом було перевірити, чи лук і колчан зі стрілами не загубилися? На щастя, вони знаходилися при мені. Та в тій же хвилині я зрозумів, що вони мені непотрібні, бо тут не було чого стріляти. І від того мені стало страшно і сумно: «Що я тут робитиму?» — спитав сам себе і оглянувся назад. Оглянувся і заціпенів від здивуваня: у тій скелі, під якою я сидів, побачив тяжкі, ковані залізом двері, а на них... на них був випалений хрест і під ним знак Коарасі! Побачивши це, я хотів закричати, але мені перехопило віддих, і з горла не виходив ніякий звук.
— Нема сумніву, це є вхід до печери Великої Кобри! — подумав. — Тепер уже нема жадних сумнівів! Тільки треба ці двері відкрити!
Відкрити!..
І я кинувся на двері, як на сильного ворога. Обмацував кожний вкритий грубою верствою плісні рубець, ламав нігті, запихаючи пальці в шпари, штовхав спиною, бив кулаками — дарма! Двері були такі самі непорушні, як і та скеля, в якій вони були вмуровані.
Пообдиравши на собі шкіру, покалічивши руки і стративши всю силу, я сів під проклятими дверима і завив з розпуки. Але й виття не помогло: двері лишилися замкненими, відгороджуючи собою мене від Соняшних Клейнодів.
Що було робити? Сидіти і чекати голодної смерти? Що я сам міг вчинити з цими дверима?
І тут я ще раз вернувся до думкй — якнайскоріше дістатися до племени, вибрати з десять найсильніших і найспритніших мужів, прийти сюди назад і тоді щось починати.
Та виникало нове питання: як видобутися звідси? Іншої дороги не було, як тільки здатися на ласку води і скочити он в ту клекотячу яму. Може якраз вода не розіб’є мене на дальших східцях Ґваїри, а винесе на тиху течію? Це було дуже непевне, зате, коли лишитися тут, то смерть була певна.