— Я знайшов місце, де сховані клейноди, — сказав я. — Тільки, щоб їх здобути, мушу взяти з собою кілька міцних чоловіків.
— Ти не возьмеш зі собою нікого, Коарасіабо, — відповів Ітапіра. — В оселі дорогий кожний муж, бо Убіражара вернувся. Чекаємо нападу з дня на день.
— Я бачив Убіражару...
— Він вернувся поранений і тепер набирає сил.
— То я його поранив...
— Шкода, що не вбив. Тепер ґваянці бояться і кажуть, що Тупан показав справедливість, урятувавши життя Убіражарі на Скелі Невороття.
— Я вже не вірю в справедливість Скелі Невороття.
— Ґваянці тепер ні в що не вірять: ні у своє призначення, ні в Соняшні Клейноди, ні в те, що кажуть духи...
— А я вірю в Соняшні Клейноди! Я сам бачив двері, за якими вони заховані! На тих дверях є наш знак — знак Коарасі. Ці двері під першим водоспадом за островом Ґваїра.
— Ти віриш, але ґваянці не повірять тобі. Ґваянці вірять в Скелю Невороття, і ліпше буде, коли ти не скажеш на великій раді, де є двері. Того ніхто не повинен знати...
— Погано, Ітапіро.
— Так мусіло статися, Коарасіабо. Адже, ти пам’ятаєш, що над нами висить прокляття скривдженого спадкоємця Соняіпних Клейнодів?.. Здається, приходить той день, коли ґваянці опиняться під владою ботокудів.
— Хіба ж наші предки не відвернули того прокляття, коли всі три племена зустрілися коло Ґваїри і жили в мирі під владою білих піяґ?
— Здається, ні. Духи ворожать погано.
— Як в оселі?
— Голод, пошесті і невдоволення проти тебе. Багато хотять миру з ботокудами. Ґварасе має тверду руку... Маєш доброго наслідника... Уба пропала.
— Уба? Жінка Ґварасе?
Ітапіра хитнув головою:
— Напевне вкрали її ботокуди.
— А Арасі?
— Арасі в оселі. Пильнуємо його... На випадок твоєї смерти і смерти Ґварасе хтось мусить залишитися.
— Я вже піду, Ітапіро.
— Йди. Скликай велику раду. Я прийду незадовго... І пам’ятай, що всі говорять, ніби Убіражара приніс зі собою якийсь небесний вогонь, який тримає за поясом. Наші дуже того вогню бояться.
— Як бачу, є серед нас зрадники, які навідуються до ботокудів і приносять звідти різні брехні.
— Є, звичайно, і зрадники. Коли скличеш велику раду, може вдасться їх викрити і покарати. Старіші мужі стоять за тобою. Йди.
В оселі зустріли мене криками:
— Коарасіаба прийшов!
— Коарасіаба повернувся!
І зараз же з усіх ок повибігали люди. Всі дивилися на мене з тривожною цікавістю, але одночасно уникали моїх очей. Видно було, що плем’я знало про мету моєї подорожі і так само, як Ітапіра, вичитало вже про її невдачу.
Я поспішив до своєї оки, де Іботіра, жінка мого молодшого сина, приготовила вже для мене кусничок печеної риби та кілька сухих бананів.
— Більше ми не маємо нічого, морубішабо, — сказала вона.
Я з’їв те, що було, і наказав Ґварасе оповідати.'
— Погано, батьку...
— Знаю.
— Убіражара вернувся.
— Знаю.
— Наші бояться небесного вогню, що його приніс Убіражара...
— Знаю.
— Я сказав, що ти пішов по Соняшні Клейноди, і, коли принесеш їх — ми не маємо чого боятися ні Убіражари, ні його небесного вогню.
— А коли не принесу?
Ґварасе подивився на мене винувато:
— Я був переконаний, що ти їх принесеш, батьку!
— Погано, Ґварасе! Адже досі ми не боялися ботокудів, хоч і не мали клейнодів.
— Досі, батьку, ботокуди не мали небесного вогню...
— А тепер мають? Хто про це сказав?
— Всі говорять.
— А перший хто сказав?
— Перший — Кажю. Він дуже хоче миру з ботокудами.
— Ага!.. Ну, йди скликай велику раду. Будемо радити... Про Убу нічого не чути?
— Ні. Я думаю, що то Кажю її викрав для ботокудів.
— Мусимо відібрати! Йди скликай людей.
Коли Ґварасе вийшов, я спитав Іботіри:
— А де ж Ґвапі, Іботіро?
— Як звичайно, десь робить стріли, або списи, морубішабо. Тепер треба буде багато зброї.
— А ти не боїшся ботокудів?
— Хто, я? — злісно блиснула очима Іботіра. — Я нічого не боюся, навіть небесного вогню!
— А коли ботокуди схотять тебе вкрасти, як Убу?
— Мене не вкрадуть живою, а з мертвої яка комусь користь?
— Волієш вмерти?
— Для жінки навіть молодшого сина морубішаби Соняшного Волоса краща смерть, як життя серед ботокудів!
Так сказала Іботіра, а я тоді подумав, як уже не раз думав, що саме вона, а не лінива і неповоротна Уба мусіла стати жінкою і матір’ю морубішаб ґваянців.