Коли я на великій раді сказав, що мусимо відразу виповісти війну ботокудам і вбити Убіражару, спинився крик. Одні були за мною, але більшість — проти. Я дав волю говорити одним і другим, а сам тільки прислуховувався до їхніх слів. Нарешті заговорив Кажю:
— Слухайте, ви, піяґи, і ви, мужі ґваянські'. Ви пам’ятаєте, який був присуд над Убіражарою? Сам Ітапіра сказав; «Коли Убіражара невинний — він може повернутися назад». Й Убіражара повернувся! На Скелі Невороття Тупан показав невинність морубішаби ботокудів, котрий прийшов до нас з миром. Хто ж поважиться тепер зламати закон? Хто посміє виступити проти справедливости присуду Тупана? Убіражара не тільки не загинув, але повернувся з небесним вогнем, який дістав на Блакитних Горах. Він тепер може цим вогнем спалити всю Долину Іґурей і нас з нею. Але Убіражара добрий. Він не хоче нас палити. Він і далі хоче миру. І так сказав Убіражара: «Хто з ґваянців кине зброю переді мною — буде моїм приятелем. Хто буде воювати проти мене — згине. Тепер погані часи і чим буде більше бранців у війні, тим ліпше для ботокудів». Тому, ґваянці, краще мирімся.
— Правда, краще мирімся!.. — загукали одні.
— З людожерами не може бути миру! — відповіли другі.
— Хочете, щоб нас ботокуди половили зі зброєю в руках і поїли, як вони роблять зі своїми бранцями?!
— А ви хочете, щоб вас пожерли обеззброєних?!
— Убіражара сказав, що дарує життя і приязнь усім, хто не буде проти нього воювати!.. — знову крикнув Кажю.
Тоді я встав і наказав усім замовчати.
— Тепер, ґваянці, говоритиму я! А хочу сказати, що не вірю ні в небесний вогонь, ні в те, що мир з ботокудами принесе нам добро. Це все неправда!
— Правда! — крикнув Кажю.
Я підійшов до нього і став з ним лице-в-лице:
— Звідки ти знаєш про це, Кажю?
Кажю скрутився, як гадюка, і спустив очі в землю:
— Це всі знають, — відповів він тремтячим голосом.
— Ні, не всі знають, а тільки всі повторюють те, що ти говориш. Питаю ще раз: звідки знаєш про обіцянки Убіражари і про небесний вогонь?
Кажю почав трястися всім тілом і вже не відповідав нічого.
— Мовчиш? — продовжував я. — Ну, то я говоритиму за тебе. Отже, це ти сієш страх серед ґваянців! Ти ходиш потайки до ботокудів і приятелюєш з ними! Ти вкрав для них Убу! Ти є зрадник, Кажю, що є найтяжчим злочином серед ґваянців! І ми за це скараємо тебе на муссурані, бо ти більше не ґваянець, а ботокуд! Ні, ти є ще гірший від ботокуда: ти є буґро ботокудів! Ти є ганьбою нащадків Коарасів!
— Правда, правда! — закричали присутні. — Він є буґро Убіражари!
— Він ходить до ботокудів уночі!..
— Він хвалився, що Убіражара віддасть йому свою сестру!
— Нашої дівчини він не може купити!
— Бо не має, за що!
— Ледащо! Сам для себе їжі не здобуде!
— Коли діти щось знайдуть у лісі, то він нападає на них і відбирає!
— На муссурану з ним!
— На муссурану Кажю!
Всі вже забули і про небесний вогонь, і про Убіражару, і про мир з ботокудами, а бажали тільки одного: смерти Кажю. І не дивно: всі були голодні, злі й налякані, а тому бажали на комусь помститися. Я вже хотів наказати зв’язати зрадника, як несподівано з-за корчів і дерев зафурчали стріли з прикріпленим до них вогнем і вп’ялилися в тростинові стіни і пальмові стріхи ок .
— Ботокуди! — заверещало відразу кільканадцять голосів.
— Убіражара! — підхопили цей крик інші.
— Тікаймо!
Перше, ніж я вспів сказати слово, в селищі спинилося ціле пекло: заголосили жінки, скликаючи дітей, закричали діти, шукаючи матерів, завили на вид вогню собаки, кидаючись попід ноги. Навіть ті відважні мужі, що тримали за мною, розгубилися і бігали, немов малі хлрп’ята, з одного боку в другий.
— Ґваянці!!! — закричав я, скільки було сили. — Беріть зброю!!! Ставайте до оборони!!!
Та мого крику ніхто не чув. Шал страху вселився в ґваянські серця і відібрав їм розум. Ніхто не думав про зброю, про оборону. Всі хотіли тільки сховатися, або втікти. Але ні тікати, ні ховатися не було де. Ботокуди окружили нас з усіх боків і засипали стрілами. Пересохлі оки, підпалені вогненими стрілами, запалали відразу, немов великі вогнища, а крики, і переполох від того ще побільшилися. Одні бігли до своїх халуп, шукаючи укриття, другі тікали з них, рятуючись від вогню, а всі разом вили, збивали одні других з ніг і гинули від ворожих стріл.
Я з розпукою дивився на своїх людей і побачив уперше, що вони дійсно зледачіли за довгі роки спокійного життя і що вони нічим не нагадують своїх відважних, войовничих предків, про котрих я стільки наслухався від батька і від піяґ. Побачив я також, що оселя вже впала, бо її ніхто не боронить.