Далі мені вже не дали дивитися і знову попхали вперед. Рушаючи з місця, я почув, як в печері заплакала голосно дитина і пригадав собі, що мав іще одного внука, котрий народився незадовго перед тим, як я вирушав у подорож на острів. У тяжких мандрах забув про нього, але аж тепер зрозумів, що Іботірині сили подвоює ще й любов до маленького Ранку, котрого вона невідомо коли і як успіла під градом стріл перенести і сховати разом з пораненим чоловіком у печері. О, вона добре боронила ту печеру, дуже добре!..
Потім нас привели на Скелю Невороття, розв’язали мені руки, як велить закон, і зіпхнули в пропасть. Малий Арасі, рятуючись, вчепився мені руками за шию, а я, розв’язаний уже, міцно обняв його, і так ми полетіли.
І, дивно... Чомусь тоді, коли земля щезла з-під моїх ніг, я знову пригадав собі білого Тупана. Вже не кричав, бо не мав сили, а тільки подумав: «Коли білий Тупан урятував мене на водоспадах Ґваїри, то врятує й тепер». І від того мені зовсім перестало бути страшно, тільки час-від-часу боліло, коли я ранився об гострі каміння...
І так я злетів з Арасі зі Скелі Невороття...
***
Старий Коарасіаба урвав оповідання і сидів, як статуя, висічена з каменю, заціпенівши від того болю, що його викликали щойно переказані спогади.
Данко, занетерпеливлений цією мовчанкою, так як би йому несподівано закрили сторінку дуже цікавої книжки, легенько торкнувся старого за плече:
— Ну? — сказав він благально. — І що далі?
Коарасіаба провів рукою по обличчю і зітхнув.
— Та далі ти вже знаєш: я довго блукав лісами і шукав десь бодай якогось маленького роду ґваянців, котрі відгубилися, коли Саракура шукав дороги в Долину Іґурей. Але не знайшов нікого. Не схотів помогти мені тоді і білий Тупай, хоч я до нього багато молився... І були б ми загинули, коли б не падре Вісенте... Така, Данку, моя таємниця... І тепер ти, коли виростеш, підеш в Долину Іґурей, знайдеш Ранка і скажеш йому, де треба шукати клейнодів. Пам’ятай: перший водоспад нижче острова Ґваїра, або шукай на самому кінці острова. Там десь мусить бути засипаний землею вхід до печери Великої Кобри... Ти підеш, Данку?
— О, Коарасіабо! Ще перед тим, як я це знав, я вже тобі пообіцяв! — гаряче сказав хлопець. — Але коли б я навіть раніше відмовився, то тепер, знаючи все, я неодмінно пішов би! І я піду, Коарасіабо, неодмінно піду! Я сам поможу Коемі шукати клейнодів, хоч би й мав при тому згинути!
Коарасіаба знову поклав руку Данкові на голову:
— Добре, мій сину... Але, пам’ятай: в дорозі можуть тобі перешкоджати. Стережися злого Сасі. Він залюбки робить подорожуючим збитки і може привести до загибелі. Добре було б, коли б ти заприязнився з Макашерою: він добрий і любить мандрівників... Коли знайдеш Коему — підете по Соняшні Клейноди обидвоє. Ти поможеш йому, бо він... Він дикун, Данку, хоч і нащадок Коарасі, а ти — вчений. Разом вам буде лекше знайти клейноди... От, коли б ще Ітапіра жив!.. Може, й живе... Він старий, дуже старий, такий як був мій покійний батько. Та піяґи довго живуть... Може, й Ітапіра живе.
Коарасіаба, ласкаво проводячи шерсткою рукою по Данкових кучерях, мріяв уголос:
— І підете з Ранком, знайдете Соняшні Клейноди, а з ними лежить багато-багато блискучих каменів та діямантів. Клейноди забере Ранок для ґваянців, а решту — ти можеш забрати собі, Данку, як заплату за труд. Скарби індіянам непотрібні...
— О, Коарасіабо! — образився Данко і відсунувся навіть від індіянина. — Для золота й діямантів я не піду! Я піду тому, що маю борг перед тобою і тому... і тому, що я дуже люблю тебе, Коарасіабо!..
Данко, сам не знаючи, чому, раптом обняв Коарасіабу і мало не розплакався з незрозумілого зворушення.
Була вже пізня ніч. У містечку поволі вмовкав галас, рідшали вибухи, зате частіше тупотіли вулицею поодинокі й групові кроки людей, що верталися з святкування Сан Жвона додому...
Похмілля
На другий день Данко прокинувся пізно. Глянув на годинник і мерщій схопився з ліжка: він уже проспав снідання в монастирі. Це було прикро. Звичайно, можна щось з’їсти і вдома, можна, зрештою, обійтися і без сніданку, але отець Вісенте буде невдоволений. По договору з батьком, Данко був зобов’язаний приходити до монастиря чотири рази денно і там їсти.
Нервово одягаючись і умиваючись, хлопець одночасно пригадував собі всю нічну розмову з Коарасіабою і відчував якийсь неприємний холодок в грудях, якийсь тягар, що отруював бадьорість ранкового настрою. Йому навіть хотілося, щоб усе те, що він чув і пережив учора, було тільки дивним сном, який би не давив його свідомість нерозважно даної клятви.