— Та нічого. Що ж він може сказати, коли я так «вінчав», як хотів? Не має права навіть образитися. Ха-ха-ха!.. Але ти їдеш, чи ні?
— Ні.
Удавана веселість, з якою Арасі розповідав про свою вчорашню витівку, відразу змінилася злобою:
— Ах, ти не їдеш?.. Ну, то сиди і плач. Я поїду сам, зароблю сто круйзерів і буду сміятися. А ти плач, бо тато тобі фоґетів не подарує!.. — усміхнувся він на кінець уїдливо.
— Арасі, забирайся звідси геть!.. — крикнув, побліднувши, Данко і затиснув кулаки.
— Та забираюся, забираюся... Тільки чого ти такий упертий? Скарб скарбом, а сто круйзерів є певних, і боргу в Саміра можна позбутися.
Данко почав вагатися: все ж таки, заплативши борг, легше буде з татом говорити. Окрім того, хай тато знає, що Данко не тільки робить погані вчинки, але й старається їх направити. Ці вагання не оминули гострого погляду очей Арасі і викликали на його устах невловиму, легеньку усмішку.
— А той кайпіра напевно заплатить? — спитав по надумі Данко.
— Ну, та напевно ж! От їдь і поможеш мені. Ти думаєш, що мені приємно про той борг думати? Ще коли б він дійсно був записаний на мене, то я б собі сміявся. А так, я завинив, а тобі доведеться покутувати... І ми майже шість літ були добрими товаришами, а тепер через дурних вісімдесят круйзерів мали б зробитися ворогами? Чи не краще лишитися друзями і надалі?..
Довірчивий Данко топився від цих слів, як віск, і вже жалував, що так погано думав про Арасі. Арасі ж, дивлячись на нього, наполягав далі:
— Не думай довго, Данку, бо час дорогий. Збирайся, раз-два!
— А човен де дістанемо?
— Човен я маю. Збирайся скоро!..
— Та... — зам’явся Данко. — А що твій дід скаже?
— Дід пішов до якогось кабокля, хто зна куди. Вернеться нескоро.
— А хата?
— О, меу Деус до сеу! Знову починаєш: «човен», «дід», «хата»!.. Ще папугу пригадай! Замикай двері й ходім. До обіду вже недалеко. Чим скоріше вййдемо, тим скоріше вернемося.
— То нехай я хоч чоботи візьму.
— Бери, бери!.. Та ще візьми з собою кишенькову лямпу.
— А то навіщо?
— Та на всякий випадок. Побачимо... Як буде час, то завернемо ще на острів і подивимося до тієї діри, що я її знайшов. Може, якраз скарб знайдемо. Скоро!
Всередині Данка щось протестувало і кричало, щоб він не йшов, але наполегливість Арасі ніби зачарувала його. Він взувався і збирався проти свого переконання, але не міг зупинитися і сказати: «Ні!»
Так, здушуючи в собі протести розуму і якогось поганого передчуття, він ще раз оглянув хату, вернувся до своєї кімнати і подивився на портрет матері. Її обличчя було ще сумніше і суворіше, як перед кількома хвилинами, коли Данко просив його пожаліти. Хлопцеві навіть видалось, що мати зробила ледве помітний заперечливий рух головою і поворухнула устами. Та це напевне був просто облудний промінь світла, що сковзнув по склі.
Вже, вийшовши на ґанок, Данко раптом вернувся, взяв валізку, в якій лежали гроші за продану хату, засунув її під піч і закидав нарубаними дровами. Не бачив при тому, що Арасі, котрий слідкував за ним потайки крізь щілину відкритих дверей, вдоволено всміхнувся...
Нарешті обидвоє йшли вулицею.
— Що я роблю?.. Що я роблю?! — кричав якийсь голос у Данковій душі. — Ну, припустімо, навіть зароблю грошей і віддам борг Самірові. Чи то мене виправдає в татових очах? Навпаки, це подвоїть мою вину, бо, замість одного разу, я двічі порушую його наказ. О, Боже, що я роблю?!
Так думав Данко, але в той самий час покірно йшов з Арасі, навіть не слухаючи, про що той так весело і безжурно оповідає. Данко був цілком розбитий і хворий просто фізично. Переживання минулої ночі, непомірно тяжкий для його молодої душі тягар таємниці Коарасіаби і вся погана справа з боргом у Саміра просто вдавлювали його в землю. Він був такий нещасливий і пригнічений, що хотів умерти.
Ледве плентаючи ногами, волікся за Арасі, і йому здавалося, що ріка сьогодні посунулася, Бог-зна, як далеко.
Нарешті, дійшли до неї, але Арасі наказав чомусь іти вниз від містечкової пристані, аж до того місця, де росли густі корчі, переплутані колючою ожиною. Там лежав витягнений на берег і добре замаскований човен.
— Чий це човен? — спитав Данко.
— Мій
— Твій? Я не знав ніколи, що ти маєш човен.
— А-а! То я колись його піймав, як він плив без нікого з водою, витягнув сюди і сховав. Чекай но, зараз ми його спустимо на воду. Поможи мені з того боку... Та-а-ак. Ну, ще трошки!.. Ще!.. Добре!..
Човен заколивався на воді, злегка подзвякуючи ланцюгом, що припинав його до кореня вже поваленого дерева.
— Тепер почекай на мене, — сказав Арасі, — а я піду по ті пачки.