«Боже, що робити? Що робити?!» — питав мовчки сам себе, дивлячись, як від скорого бігу човна білі плями на скелі зливалися в смуги, перепліталися і викручувалися, немов гадюки.
На щастя, течія не зраджувала: вона бігла прудко попри самий берег, не залишаючи навіть ніякої роботи для втомлених ніг Арасі.
А небо, немов би збиралося роздушити землю, все тісніше зближалося до неї закутими в панцер грудьми. В природі зависла гнітуча сподіванка чогось страшного. І ось це страшне почалося!..
Раптом чиясь невидима рука черкнула розпаленим до біла лезом по туго напнятому сталево-сірому шовку, і небесне шатро зашипіло, затріщало, а накінець рякнуло тисячепащеким голодним звірем. З жахом сахнулися хвилі на ріці й задудніли голі скелі Ітакватії. Скажений вітер десь зірвався з припони, налетів на човен і погнав його по воді, як пір’їнку по склі, просто на вистаючу скалу.
Данко вже більше не думав. Кинув пістоля і, як був одягнений, скочив у воду, щоб попередити катастрофу, яка загрожувала від зудару човна з вистаючою скелею. Вчепившись човна ззаду поруч Арасі, він напружив усі сили, щоб обминути небезпечний для них виступ, що летів їм назустріч.
Ще десять метрів! П’ять! Три! Два!.. І човен при допомозі зусиль двох здорових юнаків щасливо обминув скелю, скрутив направо і відразу опинився у невеличкій, цілком спокійній затоці.
Данко, котрий уже був приготований розпрощатися з життям, відчув несподівано під ногами тверде дно і радісно закричав:
— Готово, Арасі! Ми врятовані!.. — він вдарив по плечах зігнутого Арасі й кинувся наперед, щоб привести човен до берега.
Та індіянин, ще напівпритомний від виснаження, вже старався всунутися в човен, простягаючи руку до пістоля. На щастя, Данко помітив це, миттю перехилився через борт і, не випускаючи з лівої руки ланцюга, правою вхопив зброю.
— Помалу, Арасі, помалу!.. — гукнув сердито і відчув, як у грудях його знову обізвалася холодна ворожість до свого супутника. — Тепер мене тяжко перехитрити. Підтягай човен!..
Останній наказ покрив новий рев грому, а одночасно й виття вітру, вслід за яким тяжко заплюмкали олов’яні дощеві краплі.
Данко глянув туди й сюди і зауважив високо вгорі досить глибоку розколину в дивній скелі, де можна було цілком добре сховатися від негоди.
— Арасі, — наказав знову, — бери з човна речі й неси туди он нагору, бачиш?
Кожна хвилина часу була дорога, бо хмари спускалися ще нижче, а кожний новий порив вітру приносив зі собою все рясніші краплі дощу.
Вид близького сховища вернув індіянинові сили, і він, покірно слухаючи Данка, витягнув з човна два найбільших клунки, поліз з ними вгору. А Данко підтягнув човен якомога далі на сушу, закинув ланцюг на якийсь великий корч і заходився витягати решту речей.
Не минуло й п’яти хвилин, як обидва хлопці, вже під зливним дощем, дерлися з останніми пакунками до сховища. Попереду ліз Арасі, а за ним Данко з кошиком в одній і з пістолем в другій руці.
Коли, засапані й мокрі, стали в щілині, Данко побачив, що вона є тільки входом, який веде в порожнечу виповнену густою тьмою. Витягнув електричну ліхтарку і присвітив. На свою велику радість побачив простору й суху печеру, яка вже, видно, не одному служила захистом, а може й житлом. Свідчили про це купа попелу від вогнища та купа стовченої сухої трави, яка служила за постіль.
Арасі, на цей раз не чекаючи ніяких наказів, почав заносити до печери залишені при вході речі, щоб їх не замочив дощ. Мовчали обоє, тільки Данко сторожко слідкував за кожним рухом свого противника. А той, розв’язавши мішок, насамперед витягнув з нього пачку свічок і сірники. Засвітивши, прикріпив дві свічки до виступу в стіні, тоді видобув пляшку горілки, зробив кілька жадібних ковтків і передав пляшку Данкові. Але Данко відхилив її заперечливим рухом руки. Арасі потиснув плечима, заховав горілку назад, а натомість витягнув два сувої одежі. Один з них кинув Данкові, а коло другого заходився сам. В поданому згорткові Данко пізнав власні речі, а в тому, що його Арасі поклав коло себе — батькові.