— Пойзе, який же то злодій і ошуканець, коли він тустона за душею не має?..
Арасі нічого не відповів, але кинув у бік Данка такий виразний погляд, що хитрі знайди відразу його зрозуміли.
— Ах, — сказав Оба, — то може твій товариш має?
— Пойзе, я переконаний, що має, і може тобі трохи позичити.
Данка огорнув страх.
— Відчепіться ви від мене і дайте мені спокій! — відповів нервово і роздратовано.
— Еге-ге, мій синочку!.. — заворкотів Оба. — Та ти щораз далі, то стаєш все більшим грубіяном!.. Ну, вибач, але я того не зношу у своїй присутности...
— Пойзе! Ми до тебе звертаємося чемно, а ти відповідаєш, як вуличник. Відразу видно, що тебе зле виховували...
— Годі! — рявкнув Оба і звівся на ноги. — Позичай гроші товаришеві, скоро!
— Пойзе, — випростувався і рижий на весь свій величезний зріст, — позичай по доброму, бо відберемо силою!..
Данко більше не надумувався. Зірвався з місця, забився в самий кут печери і наставив пістолю:
— Не лізьте, бо постріляю без милосердя!.. — крикнув на цілі груди.
Та обидва пройдисвіти, видно, вже не вперше опинилися в такій ситуації і знали, що треба робити. Вони моментально розскочились у різні боки, потім кинулись вперед, і перше, ніж Данко опам’ятався, напали на нього з обох боків. Постріл бахнув десь у порожнечу, а Данко вже був у безжалісних, твердих руках і відчував на всьому свому тілі удари міцних кулаків. Але хлопець не здавався. У нападі розпучливої злости кусав, дряпав, відбивався ногами, мов дикий кінь і кричав, скільки стало духу.
Але сили були занадто нерівні, і не минуло п’яти хвилин, як він в пошматованій сорочці, подряпаний, побитий, з обкривавленим лицем лежав зв’язаний на стовченому сіні. Арасі не втручався в боротьбу. Він стояв збоку і тільки з явним вдоволенням приглядався до того, що діялося.
Поки Пойзе прив’язував Данка до кореня вгорі стіни, Оба досвідченою рукою провів по його тілі, відразу знайшов прив’язаний портфель і витягнув його так проворно, як цирковий фокусник.
— О-ба! — скрикнув радісно, коли зазирнув до портфеля. — Та цей невихований грубіян недаром так боронився!..
— Пойзе, — натягнув свою довгу шию до портфеля рижий, — і напевне ці гроші у когось вкрав.
— Спокійно, сеньори! -— проголосив авторитетно Оба, відхиляючи портфель від цікавого погляду свого товариша. — Ми цими грішми зараз поділимося.
— Пойзе, — вдоволено потер руки довгов’язий, — розділимося на три рівні частини, а той малий грубіян не одержить нічого. Давайте, сеньоре Оба мою частку.
— Е?! — обернувся до нього Оба.
Щось в тому «е?!» було надзвичайне, бо Пойзе відразу ступив крок назад і ніяково почав переступати з ноги на ногу, дивлячись принижено на Обу.
Мулят ще зігнувся, підняв вибитий у Данка револьвер, оглянув його вдоволено з виглядом фахівця і запхнув собі в кишеню.
— Ну, от, — сказав нарешті тоном королівської великодушности, — тепер я вас обділю грішми. Тут — тобі, а тут -— тобі...
Тицьнувши по кілька банкнотів у руки партнерів, він сховав портфель за пазуху. Обличчя Пойзе при тому виявило явне огірчення, обличчя Арасі — велике розчаровання, але ні один, ні другий не відважилися протестувати і поховали гроші.
— Можемо тепер грати, — сказав важно Оба і сів коло вогнища. — Може дасте нам карти, сеньоре Пойзе?..
— Чому ні? — покірно зітхнув рижий і витягнув карти.
Через кілька хвилин всі троє, цілком забувши за зв’язаного Данка, поринули в гру. Ляпали карти, сипалися фахові вирази, перемішані з лайкою, розгоралися очі, і в хід пішла друга пляшка горілки, витягнена індіянином з глибини другого клунка.
Данко дивився на це все з безсилою люттю. Йому здавалося, що коли б він тепер не був зв’язаний і мав у руках зброю, то не дав би себе перемогти.
«І чому я їх не повбивав одразу? — докоряв сам собі. — Адже з першого погляду було видно, що це за пташки. І як це так по-дурному сталося, що я мав пістолю в руці, а вони взяли мене голими руками?! Не пробували навіть повитягати своєї зброї... Чи я вже й справді така дитина, такий «шмаркач», такий безпомічний, що на мене вони дивляться, як на паяца?»
І Данко корчився у своїх путах, як лялечка в коконі. Напружував усі мускули, пробуючи розв’язатися. Але даремно. Тільки зіпрів від тих зусиль, змучився ще більше і викликав сильну кровотечу з носа. Шнурки в’їдалися в тіло, мучила спрага, але хлопець стиснув зуби і терпів. Скоріше вмер би, ніж би попросив у тих негідників полегші, чи води.
Ще більших мук завдавало йому саме видовище гри. Данко ледве здушував крик, коли бачив, як тяжко татовою працею тепер грається троє ошуканців.