— Ти боїшся, що сюди може наскочити Семипалий?
— Інколи десятипалі бувають страшніше Семипалих...
— Ей, чоловіче, в мене вже аж голова болить від твоїх загадок! Коли хочеш — говори толком, а коли не хочеш — то ліпше мовчи, бо я таки лягаю спати.
— Пойзе, сліпому шкода світити свічку, а глухому говорити ясніше. Коли ти сам не бачиш, де ми тепер опинилися, то я ліпше мовчатиму...
— Чи ти не натякаєш на Зенобія? Але ж ти сам мене недавно запевняв, що Зенобіо — твій приятель.
— Бездомній людині кожен може бути приятелем, хто дасть ложку теплої страви і пустить під свій дах. А Зенобіо часто перетримує у своїй хаті бездомних...
— Ну, ти собі можеш говорити, що хочеш, але я маю переконання, що Зенобіо — чесна людина, і нам від нього небезпека не загрожує.
— Я також переконаний, що мені від нього небезпека не загрожує, бо не маю при собі грошей...
— Кажи ясніше! — почав нетерпеливитися Данко.
— Пойзе, я кажу ясно: ще не було випадку, щоб Зенобіо пограбував якогось нещасного, котрий не має тустона за душею...
— Виходить, що мене може пограбувати?
— Виходить, що кожен, хто має при собі гроші, не може вірити першому стрічному...
— Ну й ну! — розсердився Данко. — Добру ж ти думку маєш про своїх приятелів!
— Моя думка все одна: найбільше має приятелів людина, котра сипле грішми; найбільше ворогів має людина, котра, маючи гроші, хоче їх зберегти в цілости...
— Добре, добре, — невдоволено підвівся Данко з місця. — Можеш собі мати думку, яку хочеш, але я таки лягаю спати.
Дійсно, був таким втомленим і сонним, що збайдужів до всього. Ледве дотягнувся до примітивно збитого ліжка, міцніше прив’язав гроші на поясі, скинув чоботи і вліз під укривало. Не мав ні сили, ні охоти роздумувати над багатозначними натяками Пойзе, хоч і прийняв їх підсвідомо до уваги. Не зважав він і на те, що по його тілі відразу розбіглися сотні жадібних бліх, яких у цій господі ніхто ніколи не турбував, і жадібно повпивалися в шкіру. Ще не вспів обігріти твердої, вогкої від бруду подушки, як очі його склепив блаженний сон.
І не бачив, і не чув Данко, що Пойзе щось уперто думав, підходив до нього нечутними кошачими кроками, вертався назад до печі, кудовчив свою рижу чуприну і щось шептав. Нарешті, видно, піймав потрібну для себе думку, бо витягнув свою довгу шию і вишкірив у беззвучному сміху стирчачі зуби.
Потім метнувся по хаті, знайшов невеличку ганчірку, вкинув у неї ложку фасолі, ложку рижу з баняків, відколупнув кришку глини біля порогу, вигріб з-під печі кілька згаслих вуглин і, загорнувши це все в ганчірку та дбайливо зав’язавши, потихеньку підсунув її під подушку сплячого Данка. Був дуже радий зі своєї витівки і весь час вишкірював зуби.
Коли скінчив свої дивні справи, нечутно відкрив двері й намірився йти до шопи, де щось завзято майстрував Жульо.
Пробудження
Солодко спиться перед дощем, а ще особливо людям, котрі мають за собою безсонні ночі. Правда, не кожний зможе спати просто на землі під деревом в той час, коли розгортається сліпучий соняшний ранок, а довкола кричать на всі голоси птахи. Але Арасі й Оба, чи то пак, Семипалий, звикли до різних обставин і тепер то похропували, то посвистували носами, не помічаючи того, що їхній вартовий давно утік, а між небом і землею вклиняється густа, кострубата хмара з білими берегами. Сонце, як і завжди перед дощливим днем, «схопилося» дуже рано і відразу почало немилосерно припікати. Від важкої парноти, що аж гнітила в повітрі, на обличчях сплячих героїв виступив рясний піт і сорочки поприлипали до тіла. А вони й далі спали глибоким, нездоровим сном, поклавши голови на тверді клунки.
Грізна хмара тим часом розросталася й розросталася, поки не вдарила волохатими грудьми на сонце, від чого все раптом довкола зафарбувалося у зловіщу каламутно-фіялкову фарбу і, насторожившись, заніміло. І раптом згори, ніби хто ненароком сипнув горохом, покотилися важкі краплі дощу, лунко задудніли на пружних зелених долонях листя, бризнули в сонні обличчя і зараз же спинилися. Арасі щось пробурмотів і обернувся на другий бік, але Оба відразу схопився на ноги й оглянувся довкола.
Бувалий волоцюга, все життя якого протікало серед загроз і небезпек, ніколи не тратив притомности. І п’яний, і сонний, він все був напоготові, як той заяць, та не забував, хто він і де знаходиться. Так і на цей раз, схопившись на ноги, він тільки зиркнув туди й сюди і відразу зрозумів усе.
— Вставай! — крикнув і безцеремонно штовхнув під бік ногою Арасі. — Вставай! Бач, доспалися...