— Маєш рацію, Жакобе, — відповів Данко. — Але навіть коли б мені зараз сон і мав зашкодити, то я все одно не витримав би. У мене очі злипаються і все тіло, як дерев’яне. Ах, яка та ніч була страшна!..
— Пойзе, коли людина цілу ніч тільки те й робить, що топиться то в ріці, то під дощем, то їй мусить бути дуже страшно...
Знайшовши цілковиту згідність у поглядах на минулу ніч, наші герої більше не говорили, а порозтягались поруч на м’якій постелі, сяк-так поприкривалися шкурами і зараз же поснули, як убиті.
Спали вони довго і попрокидались від лункого бубоніння дощу, який ллявся так сильно, що навіть груба стріха їхнього пристановища почала протікати. На дворі вже темніло. Вогнище погасло і в халупі стало холодно.
Пойзе довго потягався, позіхав, кудовчив свою рижу чуприну, поки нарешті встав, засвітив свічку і заходився розкладати новий вогонь.
Данко встав і собі, переглянув свою одежу і побачив, що вона майже суха. То ж одягнувся, взувся і сів знову на постелі. Сидів, мовчки дивився на свого незвичайного товариша, і якийсь неспокій закрадався у його душу. Хлопець старався зрозуміти цей неспокій, старався вияснити собі, звідки в нього зароджується гостре недовір’я до цього рижого дивака? Адже Пойзе спас його від певної смерти в печері, спас його від Оби й Арасі, спас його від божевільного Жуля, вернув йому не тільки гроші, але й зброю, дбайливо прикривав його своєю широкою пелериною, коли вони сиділи вночі над берегом а потім блукали по острові, поки не знайшли оцієї хатини. Та вже й тут Жакоб робить усе так, ніби він є слугою Данка. Отже, здається, в щирості цього чоловіка не можна було сумніватися. І, поки вони разом тікали, пливли рікою, блукали по Ґваїрі, Данко дійсно не сумнівався, не мав попросту часу над тим думати. Та от тепер, коли завдяки цій людині вирвався кілька разів із смертельної небезпеки і опинився у затишному сховищі, ситий і обігрітий, у нього зароджується недовір’я. Чому? І, зрештою, що Пойзе міг зробити гіршого, як не забити його, пограбувати і втекти. Але, в такому випадку, навіщо він прийшов у печеру? Навіщо віддав йому гроші? Чому остерігав його перед родиною Зенобія? Для чого чекав Данка, коли Жульо мав намір їх обох постріляти?
Цього всього хлопець не міг зрозуміти.
— Який жахливий дощ! — сказав нарешті Данко так, аби щось сказати.
— Пойзе, дощ є жахливий...
— І що ми будемо робити тепер?
— В такий дощ ніхто нічого не може робити, — відповів Пойзе і поліз до полички по риж.
Вогонь знову палахкотів, у казанках забулькотіло. Блідий язичок свічки коливався і стелив по хатині тремтливі тіні.
Думки Данка пішли іншим руслом. Думав про батька, і серце його болісно стискалося. Що там тепер той бідний тато переживає? Що робить тепер? Що думає про Данка? Ах, Боже, а Данко вже так стужився за ним, ніби не бачив його довгі роки!..
За батьком в уяві Данка виринули інші обличчя: падре Вісенте, Коарасіаба, Аліса... І всі вони, як і все те, що лучило його з Санто Антоніо, видалися йому такими близькими, такими рідними і одночасно такими далекими, як щось давно-давно минуле.
Думкам Данка вторував монотонний шум дощу, який лляв і лляв безугаву.
На землю налягала густа ніч. В халупі повисла похмура мовчанка, яка, чим довше тяглася, тим більше набирала таємничого змісту і тим тяжче було її увірвати. Пойзе сидів перед піччю, глибоко задумавшись, і в червонавих відблисках вогню здавався ще рижішим, як був насправді. Данко довго придивлявся до нього, і серце його почало знову бити на сполох.
«Він щось замишляє! — подумав з глибоким переконанням. — Він щось криє від мене, і всі його вчинки — це якась хитро обдумана гра. Але чого він хоче, чого?.. Може спитати його?.. Ні, краще нічого не питати і не давати по собі пізнати, що я йому не вірю. Будемо водити один одного за ніс...»
— Пойзе, — зрушився з місця Жакоб, — коли вечеря є готова — не треба її відкладати на сніданок... Ходи, Данку, будемо їсти.
— Чудово, Пойзе! Будемо їсти, — сказав Данко таким ненатурально піднесеним голосом, що Жакоб здивовано і підозріло глянув на нього.
Посідали вечеряти, але Данкові їда не йшла в душу. Шярко на цей раз чомусь відгонило неприємним запахом, неперебрана фасоля тріщала на зубах. Зате Жакоб ковтав і ковтав, аж дивно було, де це в ньому все зміщається...
— Що ж ти, хлопче? — спитав Пойзе. — їж. Така нагода рідко коли трапляється.
— Дякую, я вже наївся, — відповів хлопець, відложив ложку і вийшов на двір.
Довкола капотіло і шуміло, а крізь шум доносилося рокотання роздратованої ріки. Зривався вітер, і слід було чекати, що він або розжене хмари, або принесе дощеву бурю.