Так лежав Бенедіто досить довго, поки його уваги не привернула розмова двох вартових під дверима. Спочатку поліціянти говорили про бурю; що лютувала надворі, потім зійшли на свою тяжку і небезпечну службу, а накінець заговорили про події, котрими тепер жило ціле Санто Антоніо.
— Як ти думаєш, — спитав один, — чи втеча цих хлопців не має зв’язку з Семипалим і Рижою Корвою?
— А що ж?.. Все можливе...
— Не можливе, а напевне! — чомусь загарячився другий. — Та це ж ясно, як Божий день! Я переконаний, що той ваґабундо-індіянин десь зустрівся з тими двома...
— А, то могло бути: вони ж мусіли по дорозі приставати до населених пунктів, щоб добути харчів...
— ... зустрівся з тими двома, — тягнув далі свою думку перший поліцист, — і пристав до їхньої компанії.
— А вони його намовили обікрасти...
— Так, Арасі знав, що той чоловік лишив удома великі гроші...
— ... і пішов украв їх...
— Цить, не перебивай! Слухай, що я скажу...
— Та і я ж те саме кажу: накупив усього потрібного на дорогу...
— ... а цього малого муринчука попросив, щоб поміг йому куплене за вкрадені гроші добро донести до човна. Семипалий і Рижа Корва напевне хлопця добре налякали...
— ... і він тепер боїться признатися, — докінчив думку другий поліцист. — Бач, навіть хотів зсередини запертися.
— Га-га, видно, що Семипалий і Рижа Корва йому страшніші від в’язниці!..
Бенедіто жадібно ловив кожне слово з розмови і таким чином довідався про зовсім невідомі йому речі: втікши до лісу, він нічого не знав про Рижу Корву і Семипалого, як також і про крадіжку в Сокола.
А поліціянти, висловивши свої однозгідні думки, почали по черзі оповідати різні правдиві й вимислені пригоди двох видатних злочинців і жалували при тому, що в Бразилії нема закону про смертну кару.
Під впливом цих оповідань і допиту Бенедітові цілу ніч снилися тяжкі сни, що кидали його то в гарячку, то в холодний піт до самого світанку. І тільки, коли крізь ґрати почав продиратися день, хлопець заснув спокійно і твердо.
Збудив його вартовий поліцист, котрий приніс сніданок. Сьорбаючи каву, Бенедіто одночасно прислухався до голосної розмови за дверима і довідався, що з містечка Ґваїра вислано на острів моторові човни і людей, а по обидвох берегах Парани виставлено численні стежі, які мали шукати Семипалого і Рижу Корву.
Коли хлопець знову став перед Шав’єром, зрозумів, що сьогодні йому прийдеться ще гірше, як учора ввечері, бо поручник по недоспаній ночі і всіх невдачах був у особливо лихому гуморі.
— Сідай! — гостро крикнув Бенедітові, розкладаючи перед собою чисті аркуші паперу.
Муринчук дуже розгубився від такої, як йому видавалося, надзвичайної чемности і покірно сів на краєчок стільця.
— Як називаєшся? Скільки тобі років? Чим займаєшся? Як називаються твої батьки? — ставив одне питання по другому Шав’єр і скоро нотував відповіді.
Все йшло добре, поки не дійшло до того, що найбільше поручника цікавило. Але, як тільки він торкнувся фатальних подій, почалася вчорашня історія: Бенедіто благав, плакав, присягався, а то й просто відмовлявся відповідати. Однак, при тому зі страхом і здивованням помічав, що з його викрутів Шав’єр складає собі досить правдиву картину всього того, що сталося в день Сан Жвона і поволі добирається до правди. Бідний хлопчина з дива не міг вийти, як це «його ексцеленція» вже довідався, що він, Бенедіто, погодився носити пакунки до ріки, що одержав від Арасі три крузейри нагороди, що бачив у човні Данка і що пізніше він пішов ловити рибу на новий гачок, який купив за зароблені гроші. Найгірше в тому було, що ці всі відомості поручник витягнув від самого Бенедіта, хоч той намагався всіма силами не видавати таємниць, скріплених тяжкою клятвою, даною Коарасіабі. Тепер лишилася ще одна головна і особливо небезпечна для Бенедіта справа:
— Кого ти бачив на ріці, коли ловив рибу? — спитав Шав’ер.
Хлопець зіщулився від того питання і закрив очі. Але через те, що перед заплющеними очима моментально ожили сцени з Коарасіабою над рікою, він зараз же відкрив їх і подивився довкола, щоб прогнати враження від страшного видива. Думка його напружено працювала, і вся внутрішня увага була скерована на те, як би це знову мимохіть не зрадитися надокучливому і впертому поручникові з найголовнішим.