Що сталося потім
Не зробивши й десяти кроків у цілковитій темноті, Данко наскочив на кущ і мало не видер собі очей. Відскочив убік — і налетів з усього розмаху грудьми на дерево.
«Е, так не можна! — старався сам себе угамувати хлопець. — Так з опалу я, замість того, щоб втекти, можу простісенько влізти тому розбишаці в руки».
І він, пильно розглядаючись та сторожко прислухаючись, почав поволі віддалятися від хижі, яка навіть через цю густу темінь світила каламутним чотирьокутником відчинених дверей.
Данко йшов, чи, вірніше, повз, низько зігнувшись і випробовуючи наперед кожний ступінь дороги, поки не щезла йому з очей жовтава пляма світла з хатини, і тоді з обридженням шпурнув від себе ніж, що його досі тримав у руці. Хлопець був уже мокрий до останньої нитки, але не нарікав на негоду. Навпаки, був радий бурі й дощеві, які, правда, утруднювали йому втечу, але ще більше утруднювали переслідування. Ліхтарки, що її, на щастя мав у кишені, не світив, бо боявся себе видати, і не так старався тікати, як відгадувати, де був Пойзе. Та що можна було почути, коли дощ бив у тисячі бубнів, а вітер свистав, як мільйони зіпсованих сопілок?
Що можна було побачити, коли темінь смолою заливала очі?
І Данко ступав крок за кроком, абсолютно не знаючи, чи він тікає, чи йде назустріч ворогові. Та, — дивна річ! — пригода почала йому видадаватися дуже веселою, попросту захоплюючою, хоч серце, своїм порядком, лізло, як то кажуть, у п’яти. В один момент йому навіть захотілося зустрітися з Пойзе. Отак, як би було біле простирало, — нап’яти на себе, вискочити з-за дерева і крикнути: «Угу!»... Ох, напевне, тікав би!..
Та ледве Данко вспів собі уявити цю картину, як дослівно в трьох кроках від нього затріщало, і почувся скрегочучий, бляшаний голос-рижого:
— Не ховайся, хлопче, ні!.. Я тебе все одно бачу!..
Данко похолов і просто влип до стовбура якогось грубого дерева, моментально стративши охоту до ризикованих жартів. Мокре волосся заворушилося у нього на голові й стало сторч.
— Чуєш, Данку?! Не тікай, бо буде ще гірше!.. — продовжував Пойзе, проходячи попри саме дерево.
Данко з полегшею зітхнув.
— Лови, коли бачиш!.. — подумав. — Лови... А я ось тимчасом вернуся якраз у протилежний бік. Треба би було подивитися, що там той бідний Онофре робить... Чи мені тільки причулося, чи він справді кричав: «Тікай, Данку, він женеться за тобою»?.. Ой, здається, то не причулося!.. Вернуся! Вернуся, щоб переконатися... Він же поранений!..
І хлопець завернув назад.
Буря скидала з небес цілі водоспади, земля тряслася, як великий млин, і Данко нераз аж падав, збитий з ніг дужими штовханцями шаленого вітру. Натикаючись то на корчі, то на дерева, завертав направо і наліво, попадав у ями і взагалі почував себе, як сліпе кошеня. Врешті мусів зупинитися, бо зрозумів, що заблудив і халупи не знайде.
Притулився спиною до якогось дерева і став чекати, поки трохи не втишиться розшаліла стихія. Був розбитий і вичерпаний. В шлунку гнівно бурчало, від холоду його ціпило, а стояння втомлювало більше ніж ходження. Переминаючись з ноги на ногу, Данко стояв з годину, але на кінець не витримав. Чомусь знову пригадав собі Семипалого, пригадав окрик, який спочатку прийняв за оману слуху, і з подвійною енергією пустився на розшуки. Не бачив нічого, тільки відчував час-до-часу, як його хльостав по обличчі вітер мокрими гілляками, або надимав йому на зустріч пружні, дужі вітрила, що їх треба було пробивати грудьми.
Хлопцеві здавалося, що на цей раз він ішов уже добре, і дуже дивувався, не знаходячи хатини. Насправді ж він ішов у протилежному напрямі — на північ — із кожним кроком все далі віддалявся від бажаної мети.
Незабаром помітив, що дощ меншає, і це примусило його до більшої обережности. Та, скільки він не приглядався, скільки не прислухався — ніщо не зраджувало близької присутности Пойзе.
Ще по упливі якогось часу Данко зауважив, що вітру вже не чути і що дощ минув. Над гущавиною почало прояснюватися небо, і на ньому показався пізній сквашений місяць, перед яким спішно тікали на південь розшарпані хмари, волочачи за собою клапті ріденьких хвостів.
Густа стіна рослинности високо обступила хлопця з усіх боків, і за нею він нічого не бачив. Щоб бодай трохи зорієнтуватися в місцевості, мусів насамперед вийти на якусь галявину, чи горбок. І Данко почав завертати ліворуч, в той бік, куди ґрунт підносився вгору. Розрахунок був добрий, і незабаром хлопець вирвався з обіймів надокучливої гущавини. Він опинився на високих скелях, що замикали собою північну сторону глибокої овальної долини, сильно залитої водою. Вершки потоплених кущів і таквари, що підіймалися тут і там з води, свідчили про те, на скільки піднявся її рівень.