Данко захлинався. Його кидало у всі боки, боляче вдаряло об якісь тверді предмети, обдряпувало об якісь коріння й гілляки, що плили разом з ним, і несло кудись у безвісті.
Спочатку хлопець пробував ще опертися, та потім зрозумів, що його нічого вже не врятує, і все йому раптом стало байдуже. Відчув ще тільки, як його тіло стало впоперек потоку, а потім, ніби перевалившись через високий поріг, впало вниз.
— Оце й кінець! — у спів подумати апатично, чекаючи смерти.
Кінець Семипалого
Зближалася північ. Все довкола вже спало першим глибоким сном, і тільки в трьох вікнах монастирськогб будинку жовтіло слабеньке світло нафтових лямп.
Один лікар пішов відпочивати. Другий дижурив коло Сокола і Коарасіаби, приміщених в суміжних келіях правого кінця довгого коридору. А в лівому кінці коридору, в невеличкій кімнаті, наповненій тяжким духом наркози й ліків, сидів над умираючим Семипалим падре Вісенте. Священик тихенько шептав молитви і час-до-часу вставав, щоб обтерти вогкою серветкою палаюче чоло, або скропити пошерхлі від гарячки уста розбійника, який тяжко стогнав і непритомно кидався на ліжку.
— Пити!.. — цілком несподівано й виразно прошепотів Семипалий.
Отець Вісенте схопився, підкрутив більший вогонь, налив до склянки води, відрахував туди якісь краплі і, обережно піднісши голову хворого, подав йому пити. Семипалий з видимою насолодою висмоктав склянку до дна і знеможено відкинувся на подушку.
— Хто коло мене є? — спитав тихо.
— Коло тебе є священик, сину...
Повіки Семипалого здригнулися і широко розплющилися, відслонивши цілком притомні очі. Уважний погляд його перебіг по незнайомій кімнаті й зупинився на отцеві Вісенте.
— Де я? — знову спитав розбійник.
— Ти в монастирі святого Антонія, сину.
— Святого Антонія... Санто Антоніо... — забурмотів Семипалий і приплющив очі, стараючись щось пригадати.
Потім відвернув голову до стіни і гірко зітхнув:
— Це все неправда! — сказав у глибокому переконанні.
— Що неправда? — схилився над ним здивований священик.
— Я знаю, що довкола мене корчі і що я лежу на землі... Це все мені видається... Але — хай... Так ліпше... Так набагато ліпше...
— Ні, ні, сину, тобі не видається! — поспішив запевнити отець Вісенте, знову обтираючи хворому вогкою серветкою чого. — Ти справді знаходишся під опікою священика в монастирі святого Антонія. Подивись краще, переконайся!..
Семипалий з якимсь острахом повернувся обличчям до священика, тремтячими пальцями намацав його руку і судорожно вчепився за неї.
— І ви вже не втечете від мене? — спитав з недовір’ям. — Не сховаєтеся знову за корчі, як перед тим?
— Заспокойся, сину. Я не думаю ні тікати, ні ховатися. Ти напевне маячив, і тобі це все ввижалося.
Хворий притулив руку священика до своїх уст і розридався, як мала дитина.
— Сину, — повторив, глибоко потрясений, — сину!.. Яке ж безмежно дороге для мене це слово, і як я вже давно-давно його не чув!.. Чи дійсно Господь удостоїв мене, негідного, такої ласки, щоб я ще раз почув слово «сину»?!
— Чому ж ні? Господь на кожному кроці кличе нас своїми дітьми і остерігає нас, і просить. Тільки ми, грішні, часто затикаємо вуха і не хочемо його чути...
— Правда, отче, правда!.. Я перший до таких належу... І, знаєте, хто мене примусив відкрити вуха для голосу Господнього?.. Данко!.. Ви знаєте Данка?.. Він же з Санто Атоніо...
Отець Вісенте при згадці про Данка в першій хвилині так розгубився, що не міг відповісти нічого.
— Данко? — вимовив врешті. — Звідки ж ти знаєш Данка?..
— А де він тепер?
Отець Вісенте вважав за необхідне скрити перед схвильованим хворим ті відомості, що мав про хлопця від Сокола, і тільки зітхнув:
— Його зараз шукають на острові... А ти з ним бачився?..
Семипалий зі стогоном почав кидатися по ліжку, роблячи безуспішні спроби підвестися.