Густа темінь, наповнена ревом води, охопила Данка, як кліщами, давила його страшним тягарем, переносила його в нереальний світ хаосу. Він відразу відчув, що все тіло його болить, печуть здряпини й рани, що під грудьми немилосерно ссе від голоду, що від мокрої одежі влазить аж під серце проймаючий голод. А на додаток до того всього страшенно хотілося спати.
Спати! Заснути тільки для того, щоб не бачити того всього, не чути, не розуміти!.. Ах, Данко справді був занадто вимучений тими всіми подіями останніх днів, і його нерви просили відпочинку...
Свідомість його почала двоїтися: раз йому здавалося, що всі пригоди на річці, в печері, в хатині на острові з Обою і Пойзе, з Великою Коброю і крокодилами були тільки гарячковим маячінням і привиділися йому колись дуже давно. Другий раз знову йому видавалося, що, навпаки, неможливим, неймовірним є його сучасне становище. І Данко, щоб перевірити себе, засвітив ліхтарку.
Та те, що побачив, на жаль, не було маячінням, а було дуже прикрою дійсністю. Вода піднялася вже так високо, що добиралася до поверхні тетраподу, а водоспад не слабшав ані трохи. У Данка тоскно стиснулося серце. Але він, однак, зробивши над собою зусилля, зсунувся зі скринь і обережно побрів через печеру, щоб забрати євангеліє. Не міг допустити, щоб Святе Письмо залляла брудна вода.
Вернувся з ним назад і вже хотів його сховати до скрині, але роздумав. Виліз на своє місце, поклав євангеліє на колінах і знову став терти чоло. Коли б міг рухатися і щось робити — почував би себе краще. Але нічого в темноті він робити не міг. Залишалося тільки сидіти й чекати, в надії, що станеться щось непередбачене. Властиво, могло були щось і передбачене. Наприклад, міг вичерпатися запас води вгорі, могло тиском води прорвати вихід під водоспад, або пробити замулену в долівці тріщину. Тоді рятунок є майже певний. Але на це треба було чекати. Тільки терпеливо чекати і більше нічого!..
Та одночасно у Данка зроджувалася й друга думка: чи тим терпеливим чеканням він не пошкодить собі? Ану ж, чекання заведе, і він стратить останній шлях до рятунку, котрий можна ще знайти тепер? Не є виключене, що, коли б тепер мав світло і пошукав би добре, подумав би, то щось і знайшов би! Але вся біда в тому, що світла нема...
Данко ще раз спробував натиснути ґудзичок ліхтарки. Блискуча цяточка, що з’явилася від того, почала на очах скоро жовкнути, червоніти і слабнути. Хлопець гірко та тяжко зітхнув і потиснув ґудзика назад вгору, а потім сховав ліхтарку до кишені.
Хвилини в темноті тягнулися, як густа, чорна смола, як безконечна розпука, і Данкові схотілося плакати. Шипіння й клекіт води ставали незносними. Данко спробував заткнути вуха, щоб не чути їх, але це малр помагало. Врешті хлопця огорнула якась зухвала злість.
«Хай буде, що буде! — подумав собі. — От візьму, ляжу на цих скринях і засну! Як втоплюся, то втоплюся — значить так було треба!..»
І він дійсно спробував лягти. Та віка скринь були опуклі, а до того ж між ними була віддаль на яких десять сентиметрів, отож, лежання ставало невигідним ще більше, як сидіння. Тому Данко підсунувся в куток ніші, сперся об стіну спиною, схилив голову на євангеліє, котре тримав далі на колінах, і заплющив очі.
Посидівши нерухомо кілька хвилин, він навіть не зчувся, як задрімав, а потім і по-справжньому заснув.
Прокинувся він від того, що тяжке євангеліє раптом зсунулося йому між колінами, а від того все тіло стратило опертя і сильно кивнулося наперед. Перше, ніж це собі усвідомив, інстинктовно вхопився рукою за книгу і при тому почув, що зранив на гострому мідяному обручі скрині вказівний палець правої руки. Біль моментально привів його до цілковитої притомности і примусив пригадати, де він і що з ним діється.
Хлопець відразу вдався по допомогу до ліхтарки, котра, відпочивши добре, засвітила досить ясно. Але картина, що представлялася очам хлопця, обвіяла його холодом смерти: вода вже піднеслася так високо, що сховала під собою Розп’яття на тетраподі і доходила майже до верха скринь.
Данко схопився на ноги і при тому боляче вдарився головою об стелю. Це примусило його піднести очі вгору, і тут він побачив над собою ще одну темну діру. Просунув в неї з трудом голову й руку з ліхтаркою, але побачив мало. Знав тільки, що за тією дірою є ще якась ніби печера, на дні якої також, здавалося, шуміла вода. Але чи це дійсно так було, чи тільки йому привиділося — точно не міг ствердити. Зрештою, чи не все одно? Тут смерть, і там смерть.