Нерви, підкріплені сном, тепер реаґували знову, і притуплена до всього байдужість зникла. Тепер уже Данко боявся смерти й тремтів цілим тілом. Як загнаний у пастку дикий звір, він кидався по своїх скринях під низьким склепінням і божеволів від жаху. З порізаного пальця стікала кров, євангеліє в руках заважало. А водоспад лляв далі, грізний і байдужий, розриваючи стіни печери своїм клекотом.
— Смерть, смерть! — кричав у середині хлопця якийсь голос, і від того шкіра його вкрилася гусячою висипкою.
— Як же це?! — товк головою Данко об кам’яні стіни. — Після того всього загинути?! Стільки разів вирватися від смерти тільки для того, щоб знайти її тут у підземеллі, у брудній воді?! Чи ж не ліпше було кінчити своє життя там, на поверхні, де принаймні хоч мій труп відшукали б?.. А тут загину безслідно. Ніхто навіть моїх кісток не знайде і не поховає, як он того богоугодного священика, що спочив смертю кілька віків тому назад!..
Данкові чомусь видалося, що саме це найстрашніше в його становищі. В цю хвилину його вже не лякала сама смерть, а мучила свідомість того, що про неї ніхто не знатиме.
— Боже, рятуй мене від того!.. — клякнув він на скрині. — Боже, донеси вістку про мій кінець до мого тата!.. Більше вже нічого Тебе не прошу...
Він хотів перехреститися, але мав зайняті руки. Тепер тільки звернув на це увагу.
— Ах, — сказав втішений, — ще можна якось порадити!.. Можна записати про це на вільному листку євангелія!.. Його напевне колись знайдуть... Тільки, чим же я запишу?.. Олівця нема.
Він з жалем розгорнув старовинне Святе Письмо і почав придумувати, чим би то зробити запис? При тому крапля крови з розрізаного пальця впала на потемнілу сторінку і стекла по ній вниз..
Данко подивився на палець, подумав трохи, обраховуючи дні, і тоді, схилившись над євангеліем та присвічуючи собі слабнучим світлом ліхтарки, почав писати закривавленим пальцем на перших двох чистих листках:
«Тут в ніч з 28 на 29 червня 195... року загинув за велику таємницю Богдан Сокіл, українець. Коарасіаби не зрадив. Скарби належать індіянам племени ґваянас з долини Іґурей. Морубішабою має бути Коема, а не Убіражара.
Богдан Сокіл».
Літери виходили криві й незграбні та ледве вмістилися на двох сторінках. Поміж ними рясно порозливалися кров’яні краплі, але все ж прочитати написане було можна.
— Коли не загину, — вимовив вголос хлопець, — то дам до цього запису спростування.
Потім подумав, що з такими записами вмирають видатні люди й герої, а тому йому навіть стало трохи жаль від думки, що він може залишитися після цього живим.
Вже хотів закрити євангеліє, але йому видалося, що написав недостатньо, і він доповнив свій запис на двох чистих сторінках в кінці:
«Татові гроші я відібрав у злодіїв. Вони тут. Розбійник Семипалий заслуговує милосердя. Його поранив Жакоб, а Жакоба з’їла Велика Кобра. Я сам бачив. Моліться за мою душу Б. С.»
Скінчивши і цей додаток, зроблений уже майже напомацки, Данко зсунувся зі скрині й опинився вище колін у воді. Тоді відкрив віко, поклав євангеліє і портфель побіч Соняшних Клейнодів і добре закрив скриню.
Зробив це саме вчасно, бо вода вже доходила по самі віка, а ліхтарка більше не світила...