— Ні, ні, не минули, — якось насмішливо відповів Арасі. — Ось ще трохи, трохи, — і ми пристанемо.
— Куди пристанемо?
— Та вже пристанемо кудись, не бійся...
— Слухай Арасі, — роззлостився Данко, — ти не говори мені дурниць, бо я не маленький! Тут незабаром почнеться скеля Ітакватія, де вже ніхто не живе.
— Хто тобі це сказав? — уже не скриваючи глуму, спитав Арасі.
Данкове серце раптом забило на сполох. Він тепер ясно бачив, що Арасі тільки бовтає веслами по воді, не роблячи найменших зусиль, щоб прибити човен до берега. Він тепер зрозумів, що вся поведінка молодого індіянина є страшно підозрілою, а вся справа з перевозом пакунків є видумкою.
— Арасі! — крикнув він, збліднувши. — Або ти мені зараз скажеш усю правду, або повернеш човен назад!.. Я далі не пливу!
Обличчя Арасі раптом викривилося гримасою злобної втіхи і стало таким потворним, що Данко ледве пізнавав у ньому знайомі риси.
— Назад? — розсміявся силуваним сміхом індіянин. — Ні, хлопче, ти мене не змусиш повернути назад!.. А правду?.. Правду я тепер можу тобі сказати...
Тут Арасі сплюнув у воду заваджаючу йому цигарку, вичекав добру хвилину і з розрахованою на ефект урочистістю роздільно вимовив:
— Ми не пливемо ні до якого кабокля, а пливемо до Ґваїри, і ти знаєш, чому...
Сказав це і з цікавістю подивився на хлопця, зарані насолоджуючись враженням, яке викличе ця несподівана заява. І коли б він вмів дивитися просто в душу, то був би вдоволений, бо дійсно його слова потрясли і перелякали Данка так, що він цілком розгубився. Але це все діялося внутрі. Назовні ж молоденький Сокіл ні одним мускулом обличчя не зрадив того, що відчував. Навпаки, несвідомо наслідуючи Коарасіабу, Данко стиснув цілком спопелілі уста, хижо звузив скеровані просто на Арасі зіниці, а риси його обличчя вмить скам’яніли й набрали виразу якоїсь дивної зрілости.
«Як він подібний до діда!» — подумав Арасі. зіщулившись від упертого, гострого, як голки, погляду хлопця.
— Так, — продовжував він уголос, щоб надати собі певности, — ми пливемо до Ґваїри по скарби ґваянців. Я вчора дещо підслухав, а те, чого не дослухав, ти мені пізніше розкажеш... Соняшні Клейноди і все, що там з ними лежить, буде моїм! Я не маю охоти зрікатися їх тому, що старий дід вижив з розуму... Але й тебе, Данку, я також винагороджу, коли тільки будеш розумним і слухняним. Я й тобі щось дам, побачиш... Отже, тепер...
— Арасі, — увірвав його тихим, рівним голосом Данко, не відводячи того самого упертого, гострого погляду, — а ці всі речі, що лежать у човні?.. Звідки ти їх узяв?..
—_ Ах, ці речі?! Це все я купив у Саміра і навіть вчорашній борг йому віддав... Правда, твій тато не буде дуже щасливим, коли, повернеться і загляне до валізи... До тієї валізи, — знаєш? — що ти її так старанно прикидував дровами... Ну, але нам же потрібні були гроші на дорогу, чи ні?.. — й Арасі підморгнув, нахабно посміхнувшись.
Цього було вже забагато!.. І коли б Сокіл не привчив Данка змалечку панувати над своїми нервами і не пригадував йому при всякій нагоді, що кожний вчинок треба наперед обдумати, — Данко напевне б кинувся на Арасі й перевернувся б разом з ним і з човном у воду. А так він лише відвернув голову від індіянина, щоб перемогти у собі спокусу до бійки, і старався всіми силами внутрішньо зосередитися і прийти до якогось розумного висновку.
У світлі теперішньої ситуації всі ті неприємності, які непокоїли його ще сьогодні ранком, видалися йому такими дитячими дрібничками, про які смішно було навіть думати. А от зараз... Велика Коарасіабина таємниця зраджена, тата обікрадено... Правда, він, Данко, невинен у тому, що Арасі вчора підслухував, але в тому, що батька обікрадено, він уже таки був винен, хоч і не безпосередньо. Скільки грошей було у валізці — Данко не знав. Але знав напевне, що там, окрім тридцяти тисяч крузейрів, взятих за хату, повинні були бути ще й якісь татові заощадження за попередні роки. І свідомість того, що він своєю нерозважною поведінкою привів батька до руйнації, повисла над хлопцем примарою, страшнішою від смерти. Де ж таки? Кілька років тяжкої праці в пралісах, тижні життя в шатрах, праці під зливними холодними дощами, або під немилосерним палом гарячого сонця — і все це раптом для того, щоб ледачий непотріб набив собі кишеню.
«Ні! Ні!!! — шаленів у душі Данко. — Я того не допущу!.. Я або відберу ці гроші, або згину! Але згину разом з цим злодієм!.. Він не скористається з татової праці, ні!»
Так постановляв хлопець, але сидів нерухомо і все дивився в той бік, де вже в далині пропливали лісисті береги острова Ґваїри. Арасі, витолкувавши собі цю непорушність, як покору перед доконаним фактом, обізвався знову: