— Маєте рацію, отче...
— Ох, пане Іване, окрім тої рації я маю багато клопоту. Ви ж самі знаєте, що я вже нераз був суддею між своїми парохіянами, але мені ніколи й в голову не приходило, щоб обов’язки громадянина і обов’язки священика могли стати між собою в такому гострому конфлікті.
— Я не священик, але відчуваю те саме, отче.
Що ж тепер зробимо?
— Насамперед, я хочу звільнити з-під арешту того бідного Бенедіто. Ви ще того не знаєте? Так, так, невинний хлопчина сидить в арешті... Для цього мушу говорити з Коарасіабою.
— Я також мушу з ним говорити.
— Ні вам, ні йому не можна покидати ліжка... Хіба зробимо от що: я накажу принести старого сюди. Добре?
Сокіл погодився, і отець Вісенте пішов до Коарасіаби..
Старий зустрів його неприязним поглядом і буркнув щось нерозбірливе. А священик став у нього в ногах, схрестив руки на грудях і чекав.
— Чого хочеш? — нарешті обізвався Коарасіаба, котрому та мовчанка видалася дуже підозрілою.
— Хочу наказати перенести тебе до кімнати сеньора Івана, — тихо промовив священик.
— Що?! — відразу закричав індіянин. — До того білого пса?! Добре, неси!.. Я його вб’ю!..
Падре Вісенте зблід і з усієї сили вдарив рукою по спинці дерев’яного ліжка.
— Досить! — крикнув і собі. — Досить!.. Тобі мало того, що Данко згинув, рятуючи Соняшні Клейноди від Арасі, то ти ще хочеш вбити й батька?! Безсоромний ти і невдячний чоловіче!!!
Коарасіаба попросту онімів. Він навіть не уявляв, щоб падре Вісенте міг так сердито закричати, а, окрім того, згадка про клейноди його приголомшила зовсім. Він лежав оціпенілий, широко відкритими очима дивився на обуреного священика і тремтів цілим тілом. А той, зійшовши з крику на тихе шепотіння, продовжував:
— Ти знаєш, що ти наробив, нерозумна голово? Арасі підслухав тебе і підступом виманив Данка на ріку. Данко загинув, але тебе не зрадив. Сеньор Іван тепер лежить тяжко хворий. Бенедіто через тебе сидить замкнений, бо не хоче зламати даної тобі присяги. Ґваянські скарби, біля яких Данко знайшов смерть, були б уже досі розікрали інші люди, коли б їх не сховав сеу Іван. А ти ще за це все погрожуєш смертю і називаєш людину негідними словами?!
Коарасіабу ці слова били, як громи з ясного неба, і роздирали його душу. Як?! Чи справді він наробив стільки зла?! Чи ж можливо, щоб він Данка, того любого, щирого Данка, післав на смерть?! Ні, ні, цього було забагато, і старий благально витягнув руки до отця Вісенте.
— Не говори, не говори!.. — вимовив тремтячим голосом. — Я сам піду до сеньора Івана і попрошу, щоб він мене забив!..
— Він не заб’є тебе, — м’якше заговорив священик. — Він добрий і він християнин. Але ти мусиш тепер зробити так, щоб хоч трохи направити зроблене тобою зло. Ти не можеш ходити, і я накажу, щоб тебе перенесли з ліжком. Тоді порадимося, що маємо робити...
Як тільки Коарасіаба побачив Сокола, з ним сталося щось надзвичайне: він затрусився, лице його дивно викривилося, а з грудей у старого вирвався нелюдський стогін. Почорнілий і висохлий від хвороби та журби, дід нагадував собою брилу сирого каменя, що тряслась і плакала від болю.
Гіркі слова докору, готові перед тим зірватися з уст, застрягли Соколові твердим клубком у горлі, а ворожість, яку відчував останнім часом до Коарасіаби, зникла безслідно. Обидвоє простягнули руки і сплелися в незручних обіймах, наскільки це дозволяло лежаче положення і відстань між ліжками.
— Я не знав, Іване... Я не знав, що так буде... Я любив і шанував Данка, як нікого в світі... О-о-о!.. Забий мене — мені буде легше!.. — стогнав Коарасіаба.
— Цить, друже, цить!.. — зі сльозами в очах говорив Сокіл. — Я знаю... Тепер уже запізно... Нічого не порадимо... Так, видно, Бог хотів...
Кілька хвилин минуло перше, ніж всі троє — отець Вісенте, Сокіл і Коарасіаба — заспокоїлись від зворушення і змогли почати говорити спокійніше. Багато зусиль і часу стратили священик і землемір, поки сяк-так вияснили Коарасіабі всю справу. Старий ніяк не міг певних речей второпати і то сердився і кричав, то просив Сокола, щоб його забити, то поривався бігти до печери скарбів, то пропонував Соколові ті скарби забрати, або висипати їх під водоспад. Та на кінець основне він зрозумів. Ще більше коштувало труду переконати старого в необхідности говорити з поручником Шав’єром та навчити його, що саме він має сказати так, щоб і не брехати, і цілої правди не сказати і Бенедіта увільнити. Але, врешті, і це вдалося.
Після того всього послали по Шав’єра.