Всі ті спогади миттю перелетіли через голову Данка, поки він розглядав незнайому місцевість.
Спочатку йому видавалося, що він опинився між високими горами, але, придивившись уважно, зрозумів, що це не гори, а боки досить стрімкого провалля, яке тягнеться з півночі на південь. Сонце щойно тепер викотилося з-поза його правої стіни і почало жадібно спивати густу ще росу, котра зберігалася на дні яру.
— Де я? — знову спитав себе Данко. — Як я тут опинився? Чи викинув мене оцей дивний потік, що тече звідкісь з-під землі?
І раптом здогадка осінила його голову: Та це ж той самий підземний потік, про який згадував Коарасіаба!.. Ну, певне! Природне підземелля на острові Ґваїра має кілька виходів: один до озера Великої Кобри, другий — під водоспад, а третій, отой, що вгорі над скринями, — сюди, по цей бік ріки, в Мато Ґроссо. Той вхід, що починається від озера Великої Кобри, був, як казав Коарасіаба, в старі, часи завалений камінням і забитий. Тепер його, після страшної бурі, прорвала- вода. Священик, скелет якого лежить в підземеллі, спустився туди напевне якимсь іншим, секретним ходом. Другий хід, що вів під водоспад, кінчився десь там дверима. Третій, горішній хід сполучав печеру з другою печерою, і через цю другу печеру Данко власне врятувався. Щілина в підлозі повинна була також вести через ту сусідню печеру, або мусіла лучитися десь під землею з водами Парани, бо ж по її дні біжить потік. Цікава печера! Немов якийсь мурашник...
Але Данко не мав часу довго роздумувати тепер над чудами природи, а натомість пригадав собі батька, і це наповнило його душу болем і неспокоєм. Треба було, не тратячи ні одної хвилини, вертатися зараз же до Санто Антоніо.
Хлопець ледве звівся на ноги і почав розминати втомлене і покалічене тіло. На щастя, всі кості мав цілі, а синяки і місцями досить навіть глибоко пообшморгувана шкіра не були чимсь надто поважним. От найде потрібні рослини, приложить до ран листя, або заллє їх видушеним соком — і буде зовсім добре. Тільки, насамперед, треба наїстися, бо голод мучив його страшний, а через те бракувало сили.
Коли б мав зброю й вогонь — піймав-би в озері рибу, або застрелив би якого дикого голуба, що їх тут літала маса. Але без зброї і без вогню годі було гострити зуби на таку їжу. Треба було вдоволитися чим іншим.
Данко ще раз глянув довкруги, міркуючи, куди найліпше йти, і подався дном яру просто на північ. Незабаром натрапив на бананове дерево і вдоволив перший голод. І саме тоді, коли кінчав доїдати останнього банана, пригадав собі Арасі. Разом з цією пригадкою в його серце вступила нова тривога.
Дивно, але, відколи вийшов з печери Ітакватії, здається, ні разу не згадав свого нікчемного, зрадливого товариша, хоч всі пізніші нещастя терпів саме через нього. Якось навіть в голову не прийшло тоді спитати Семипалого, де він подів індиянина, з яким лишив його Пойзе. І тепер Данко подумав, що затятий Арасі може вдатися на Ґваїру, де тепер зовсім легко знайти відкритий водою хід до скарбниці, знайде там скрині зі скарбами і... Ні, це було б таке страшне для бідного Коарасіаби, що Данко не міг додумати всього до кінця.
Зрештою, тепер не лиш Арасі, але й кожна перша-ліпша людина могла викрити таємницю, і заледве знайшовся б хтось, хто не злакомився б на казкові багатства ґваянців. А, коли так, то...
Ні,, цього Данко також не міг додумати до кінця!.. Він з силою відкинув геть від себе лушпину бананів і подався скорим кроком вперед, надіючись, що незабаром вийде з провалля.
Різними дорогами
Поручник Шав’єр був лихий на цілий світ і на себе самого. Він уже з сил вибивався, але мав таке враження, що скрізь натикається на глухі мури. І головне було те, що він, здавалося, от-от упіймає провідну нитку до заплутаного клубка, а тим часом, як сам справедливо казав, та нитка постійно уривалася, бо висковзувала йому з рук.
До Коарасіаби він уже заходив, але це не давало нічого нового, бо старий мовчав, як камінь, і вдавав, що навіть не бачив поручника. Всі спроби Шав’єра викликати впертого діда на розмову кінчалися повного поразкою. Коарасіаба не реагував ні на вмовляння, ні на прохання, ні на накази, ні на дратуючі провокації, яких би ніхто інший не стерпів мовчки, — так, немов би не чув їх зовсім.
З Соколом було ще гірше. Він і далі знаходився у загрозливому стані, мав сильну гарячку і, коли міг щось говорити, то все просив лікарів і отця Вісенте, щоб до нього нікого не пускали.