Данко вже рушив в дорогу, як його зупинив крик Фрузі. Обернувшись назад, хлопець побачив, що мавпа опинилася високо вгорі над печерою і звідтам вимахує великим факоном. Данко тільки рота роззявив:
— Фрузю, — крикнув, — а це що? Звідки ти взяла факона?
Мавпа, звичайно, не могла відповісти, бо не вміла говорити, але на крик злізла і підійшла до Данка.
— Це факон Семипалого! — майже скрикнув Данко. — Звідки ж він сюди попав? Яким способом? Фрузю, дай сюди його!
Фрузя показала язика і відскочила з факоном геть.
— Дай сюди, кажу тобі! — наказав Данко і простягнув руку.
Фрузя відбігла ще далі, сіла на землі й почала розглядати блискучі мідяні ґудзики на рукояті.
Данко боявся, що дурне сотворіння може чкурнути з факоном в ліс, або й попросту його закинути, і тому вдався на штуки. Він взяв звичайну палицю і почав нею крутити в повітрі.
— Фрузю, Фрузю, дивися, що я роблю!..
Фрузя подивилася, вхопила факона й собі почала ним крутити.
— А тепер, Фрузю, дивися! — і Данко встромив палицю в землю.
Мавпа негайно підбігла і встромила факона поруч палиці, дуже вдоволена, що й вона уміє зробити те саме.
— А тепер, Фрузя, дивися ще раз! — засміявся Данко і вхопив факона.
Мавпа, однак, не зрозуміти підступу, преспокійно витягнула з землі палицю, котра їй навіть більше сподобалася, як факон, бо була легша, і подивилася на Данка, не знаючи, що робити.
— Так, Фрузю, так! — махнув факоном Данко. — Чудесно, мавпочко! Ти — прекрасна учениця і найсимпатичніша в світі мавпа! Тепер ходім!
Данко ще раз обійшов довкола розколену гору, перешукав усе підніжжя, але так нічого й не знайшов.
— Шкода! — сказав. — Мабуть, мені судилося дивуватися без кінця, і нема чого пробувати всіх тих таємничих подій відгадувати... Куди ж тепер?.. У сні мені матуся сказала, що мій шлях лежить на захід... Чи можна поважно ставитися до снів?.. Хто його зна?.. Але тут на захід хіба не піду: он яка гора здіймається!.. Піду на південь... Як це колись казав Коарасіяба. «Коли не хочеш у лісі блукати — то йди свобідно за серцем. Коли ж почнеш думати і спробуєш міркувати — загинеш, а не вийдеш у потрібне місце». Гм!.. Ну, Коарасіаба не був би надто вдоволений мною, коли б побачив мене в ці дні... І як це я забув його науку?! Ні, тепер не буду думати! Піду он в той бік, бо мене туди тягне серце...
Незабаром, однак, Данко переконався, що серце його затягло в болото, з якого він насилу видерся. Але це не зломило його постанови, і він пішов далі, поклавшись виключно на інстинкт.
Не минуло й десять хвилин після того, як він опинився по другий бік болота, — і знову його зустрінула несподіванка: він наткнувся на подобу маленької індіанської оки, посеред якої чорнів попіл холодного вогнища. По прив’ялих гілляках Данко встановив, що люди були тут пару днів тому назад, і дуже жалував, що він так припізнився. Та йому, звичайно, і в голову не приходило, що як перше вогнище біля ріки, так і це, розложив старий Інає зі своїми молодими соплемінниками, як рівно ж не міг знати хлопець і того, що наплечник і ніж згубив Арасі, падаючи в прірву, коли за ним гнався Зенобіо.
Він тільки подумав, що остання доба була надзвичайно багатою на всякі несподіванки й пригоди...
Відродження небезпеки
Відколи не стало Коарасіаби, фактичним вождем племени зробився Ітапіра. Старий піяґа тримав залізною рукою ґваянців у цілковитому послуху, а різними повчаннями та пригадками скріпляв бойовий дух своїх підлеглих. Його гострі докори і невблаганні насмішки ґваянці зносили мовчки, знаючи, що піяґа має рацію.
— Хто ви тепер? — нераз гримів Ітапіра. — Ви — труп без голови! Ви гірші від ботокудів! Бо навіть ботокуди мають свого морубішабу і не зраджують його, як ви зрадили Соняшного Волоса!..
— Будь ти нашим морубішабою! — нераз пропонували ґваянці на нарадах племени і підносили йому берло.
— Ні! — рішучо відмовлявся Ітапіра. — Ґваянці або будуть мати правного морубішабу, або не будуть мати ніякого!
— Але ж у нас нема правного морубішаби! — мало не плакали ґваянці. — Коли нема правного, то будь ти! Ліпше мати якого-небудь, ніж ніякого!..
— Коли хочете якого-небудь — то з вас вистачить Убіражари.
— Не хочемо Убіражари, не хочемо!
— Коли не хочете, то терпіть і чекайте.
— Чекати? На кого?..
— На правного морубішабу з Соняшної Династії.
— А де ж він?
— Буде!.. — таємничо усміхався Ітапіра. — Чекайте...