Потім він ще раз звернувся до присутніх:
— Отже, бережіть Ранка. Я і ще кілька чоловік щезнемо з племени. Про це ботокуди не сміють знати. Зрозуміли?
— Що?! Щезнете?! Чому щезнете? — посипались тривожні запити.
— Так треба, — відповів Ітапіра.
— Тоді ботокуди нападуть на нас!..
— Ботокуди не сміють знати про це! — з притиском повторив Ітапіра. — Коли б хтось з вас зрадився — навіть дитина — страшну кару зішлю на нього!.. Покищо, слухайте всі Жібою. Він найсильніший і наймудріший вояк племени і є братом Квітки — матері морубішаби. А ти, Жібоє, будь твердим! На тебе лишаю плем’я і життя молодого морубішаби. Коли б хтось тільки показав ознаки непокори — убивай на місці, а тіло викидай за частокіл на поживу ботокудам.
Поки Ітапіра додав останні накази й закінчував раду племени, Убіражара скликав своїх жреців і наказав:
— Ви маєте говорити з духами! Відверніть від мене смерть і випросіть перемогу над ґваянцями. Коли того не зробите— погинете всі намуссурані!
Що лишилося робити піяґам? Вони пішли до окремої оки, розмалювалися, довго завивали різними голосами, танцювали й приносили жертви духам. А коли вернулися, повідомили, що Убіражарі судилося довге життя і перемога над ворогами. Так сказали духи...
Одчайдушна витівка
Коли падре Вісенте увійшов до кімнати Сокола і побачив його одягненого, невдоволено стягнув брови і сказав суворим, холодним голосом:
— Пане Іване, мені здається, що перше, ніж покинути ліжко, ви повинні були спитати дозволу лікаря.
Сокіл трохи зніяковів і почав оправдуватися винуватим тоном:
— Вибачте, отче, але...
— Ні, пане Іване, — тим самим тоном перебив його священик, — ви мене справді дивуєте: доросла й інтелігентна людина, а поступаєте, як дитина. Прошу зараз же роздягнутися і лягати до ліжка.
— Отче, — загарячився Сокіл, — я не витримаю! Я мушу щось робити!..
— Ви нічого не можете робити, поки не одужаєте. Прошу роздягатися!..
— Отче, я вже здоровий, запевняю вас! Але я можу дійсно захворіти, я можу збожеволіти, коли ще трохи полежу бездіяльно!..
— Помогти вам скинути черевики?
— Ні, отче, ні! Лишіть мене в спокою!.. Я мушу йти, я мушу щось робити, бо мене збирає охота розбити собі голову об мури!..
— Во ім’я Отця і Сина!.. — перехрестився священик. — Це, власне, свідчить, що з вами не все в порядку. Дайте пульс!..
— Ат, що там пульс!.. — нервово відмахнувся Сокіл, однак подав руку. — Тут щойно був Шав’єр... Коли б ви тільки чули, яку він сцену зробив!..
— Ну, ясно! — сказав падре Вісенте, пильно слідкуючи за стрілкою годинника.
— Що ясно? — трохи здивувався Сокіл.
— Що з вами не все в порядку, — відповів, священик і сховав годинника. — Зараз прийде доктор і дуже образиться іґнораціею його приписів, коли застане вас на ногах. Тому лягайте зараз же! Я вже нічого не казатиму, що ви вставали...
— Отче, — почав нетерпеливитися Сокіл, — я вам уже сказав, що не думаю лягати і ще сьогодні вийду!
— Пане Іване, — спокійно, але твердо сказав отець Вісенте, — з хворими часом доводиться поступати так, як з дітьми. І коли ви в тій хвилині не роздягнетесь і не ляжете — то я вас замкну на ключ!
— Отче! — спалахнув Сокіл. — Я доросла людина і можу розпоряджатися собою так, як хочу!
— Пане! — впав йому в тон священик. — Коли ви бачите людину, що наміряється скочити з моста в воду, то першим вашим обов’язком є не питати про її вік, тільки не допустити до самогубства, навіть коли до цього доводиться примінити грубу фізичну силу...
Сокіл добру хвилину дивився на отця Вісенте, а потім зітхнув і почав роздягатися.
— Ну, і що ж вам тут говорив Шав’єр? — спитав священик, поправляючи Соколові подушку.
— Що говорив?.. То треба було тільки послухати!.. Найбільше його лютить, що тепер ніхто нізащо не хоче їхати на острів.
— Так, я остеріг людей...
— І я також шепнув кільком, що приходили мене відвідати... Шав’єр про це дізнався і випитував, з якою метою ми пускаємо такі поголоски. Підозріває нас в якійсь інтризі.
— Почасти має рацію...
— Оце ж мене й непокоїть. Він заявив, що ні в яку кобру не вірить і ще сьогодні вибереться на Ґваїру.
— Хай його Бог береже!.. Я йду, пане Іване, а ви лежіть і не вставайте. Он, здається, вже йде доктор.
Дійсно, прийшов доктор.
Вислухавши Сокола, він тільки всміхнувся:
— Вставати?!..О, ні, друже, ще не так скоро!.. Хвала Богові, що почуваєте себе добре, але вставати зможете в найкращому випадку так за тиждень.
— Ледве, чи я витримаю...