О четвертій вісім, невідомо звідки, на нас посипалися стріли. Ти розумієш?! Ніде ні звука, ні руху, ніби все стоїть закаменіле, — і стріли! Я відразу догадався, що нас атакують індіяни: тільки вони одні могли зауважити нашу присутність в такій темноті й тиші, тільки вони одні вміють окружувати, не зраджуючи себе навіть шелестом трави..
Я крикнув хлопцям, щоб не вилазили зі своїх позицій, а відкрили вогонь насліпо у всі сторони. Та тим криком я зрадив себе — і відразу три стріли вп’ялися в моє тіло: в ногу, руку і — ох! — в бік.
Як видно, наші постріли нагнали напасникам доброго страху, бо стріли відразу перестали фурчати. Коли б я не був раненим, то не вступився б з місця і ранком пішов би сам в атаку. Але я скоро від втрати крови знепритомнів, а мої хлопці постріляли ще трохи навмання і тоді поспішили втекти. Як вони мене несли до човна, як потім знайшли, другий човен з Коарасіабою — того вже я тобі не можу оповісти.
Ага, бач, забув сказати, що гуркіт другого човна ми чули о третій сорок. Мене здивувало, що той човен плив десь згори і потім спинився недалеко від нашого. Ми вже тоді були напоготівлі, і я не міг нікого посилати до берега на розвідку.
Далі ти вже знаєш...
Тепер скажи, чого шукали Сокіл і той старий індіянин на острові? Їм було дуже спішно, коли вони — один з запаленням легенів, а другий з загіпсованою ногою — втекли з манастиря і пустилися в подорож. Це означає ні більше, ні менше, що зустріч з індіянами була умовлена. З якою метою? Що Коарасіаба має зв’язки з дикунами — мене не дивує. Але при чому тут Сокіл?
— Дійсно, — задумано відповів Морейра, — це все дуже дивне... Справа, безперечно, зв’язана з печерою, але все ж незрозуміло... А печера, друже мій, і справді таємнича: той кістяк священика, ті ходи, двері під водоспад... Брр!.. Цікава загадка для наших науковців!.. Але яке воно відношення має до цілої справи — про це хіба може оповісти Коарасіаба.
— Нічого він тобі не оповість! — нервово сказав Шав’єр. — Мовчить, як колода, як камінь, і, коли не схоче, — то його можна, здається, на вогні спекти, — а не промовить ні слова.
— Ну, це ми ще побачимо, — самовпевнено сказав Морейра. — Я почну з Сокола. Коли Сокіл заговорить — заговорить і Коарасіаба — за це ручу!.. Але як це ти тоді не випитав у них всього, коли вони з тобою говорили?
— Бо, бачиш, мені тоді все видалося ясним: Коарасіаба сказав Данкові, що десь там колись індіяни сховали якісь скарби. Хлопці спокусилися на них, обікрали Сокола і поїхали тих скарбів шукати. Бенедіто помагав носити їм речі до човна. Старий потім, довідавшись, що хлопці втекли, піймав Бенедіта й наказав нікому не зраджувати, що він бачив утікачів. Що ж тут було ще випитувати? Бачив я, що Сокіл і Коарасіаба багато не договорюють, але й на це у мене були пояснення: Соколові стидно було признати, що його син прокрався, а Коарасіаба таки вірив у ті неіснуючі скарби.
Морейра якось дивно поглянув на Шав’єра і спитав:
— Чи дійсно неіснуючі?..
— О-о! — аж кинувся Шав’єр і відразу застогнав з болю. — Я бачу, що й ти готовий з’їхати з глузду зі скарбами!...
— Та ні... Але, коли б ти бачив ту печеру!.. Цікаво, — змінив він раптом розмову, — які висліди принесуть ті, що пішли з Зенобіем? Щось довго вони не дають про себе знати, і це мене дивує.
— А мене вже нічого не дивує! — сердився Шав’єр. — Навіть коли б виявилось, що й ти в спілці з індіянами, Соколом і місцевим парохом — то — от тобі моє слово чести! — Що не здивувався б!..
Морейра розсміявся.
— Ну-ну, принаймні хоч май до мене довір’я, прошу тебе!.. Ти таки не хочеш, щоб тебе перенести до манастиря?
— Не хочу!
— А все ж тобі там було б краще: спокій і лікар під рукою.
— Не хочу! — уперто повторив Шав’єр. — Я не належу до боягузів, але тепер справді нізащо не погодився б у манастирі заночувати, особливо, коли маю все тіло забандажоване і не можу боронитися...
— Ну, Шав’єр, це вже занадто!.. Хто ж би на тебе в манастирі нападав?
— Як «хто»? Спільники тих, що напали на острові!
— Ха-ха-ха!.. Та то вже звісно: хто був покусаний коброю — боятиметься і дощового хробака!.. Але, Шав’єр, я піду до манастиря. Не бійся за мене і не підозрівай, що я приєднаюся до твоїх противників... Хочу тільки довідатися, чи скоро вже з тим Соколом можна буде говорити.
— Радіограма з Мато Ґроссо, пане поручнику! — зголосив поліцист, з’явившись у дверях.
— А, нарешті! — зрадів Морейра. — Давай сюди!.
Він пробіг очима поданий папірець і вилаявся крізь зуби:
— О, чоррт!
— Що там таке? — обізвався Шав’єр.
— А ось, слухай: «Невідомим втікачем був Арасі. Його врятували індіяни племени ґваянас. Арасі став морубішабою. Плем’я відмовилось його видати. Нас обстріляли. Маємо трьох поранених. Взяли двох полонених. Арасі з групою індіян зник у невідомому напрямі. Пробиваємось до устя Маракаї. Просимо допомоги. Сержант Закаріяс».