Крики, гуки, стріли і осліплююче світло ракет перетворили манастир в подобу нападеної ворогом фортеці. У вікнах появилося світло, забігали й заметушилися тіні.
Та таємничий гість зник, немов під землю впав, і не залишив після себе ніякого сліду. Морейра докладно перешукав цілий манастирський двір, город і садок, але не знайшов нічого.
Наказавши шукати далі поза межами манастирської огорожі, він сам, лютий від невдачі, рішив тепер «пришпилити» безпосереднього того, хто розмовляв з незнайомим індіянином. Чомусь був переконаний, що той приходив до Сокола, а тому й собі попростував до його кімнати.
Навіть не стукаючи, відчинив двері і застав цілком несподівану картину: Сокіл зі сльозами радости в очах обіймав то Коарасіабу, то отця Вісенте, то доктора.
— Чи я врешті дізнаюся, що це все має означати?! — крикнув роздратовано й різко Морейра.
— А-а! — радісно простягнув до нього руки Сокіл. — Це — новий поручник? Дозвольте представитися: землемір Іван Сокіл. Я вас обійму, пане поручнику, але ви не дивуйтеся. Маю сьогодні страшно щасливий день!.. Мій син живий, пане поручнику! Чуєте? Мій син живий!
Морейра стояв, розгублений і зворушений одночасно.
— Не розумію нічого, — промурмотів він.
— Чому ж не розумієте?! Мій син Данко — живий! Я думав, що він загинув у тій печері на острові, а виходить, що він врятувався... Отче, будьте такі ласкаві, подайте мій портфель з грішми!.. Дивіться, пане поручнику, цей портфель я знайшов, коли перший раз заліз до печери...
— Перший раз?.. Коли це було?
— Двадцять дев’ятого червня, пане поручнику... Я знайшов ту печеру ще зранку, а потім засипав землею...
— Для чого ж ви це зробили?
— Ах, пане поручнику, тільки не все зразу!.. Коли знайдемо Данка — дізнаєтесь решту...
— Коли ви вже такі ласкаві, пане Соколе, то, може, скажете також, що вас спонукало вибратися другий раз на Ґваїру?
— Я хотів ще раз оглянути печеру.
— А ті індіяни, що напали на Шав’єра? Який ви маєте з ними зв’язок?
— Я про той напад довідався щойно пізніше.
— То ви не умовлялися з ними?
— Я?! З індіянами?! Але ж бо, пане поручнику, звідки ця думка?..
— Гм... А тоді може скажете, з ким це ви говорили тепер крізь вікно?
— Помилка, пане поручнику, помилка!.. Не я говорив, говорив Коарасіаба.
— З ким же він говорив?
— Спитайте його.
— Коарасіабо, — звернувся Морейра до старого індіянина, — ти знаєш, з ким ти говорив?
— Кам’яна Риба, — відповів Коарасіаба, з трудом вимовляючи ці слова по-портуґальськи.
— Що?! — здивовано обвів очима Морейра присутніх. — Що він каже?
— Він каже, — вмішався в розмову отець Вісенте, — що говорив з Кам’яною Рибою.
— Іншими словами, — спалахнув поручник, — він не хоче признатися, з ким говорив?!
Отець Вісенте і Сокіл почали сміятися.
— Ні, пане поручнику, той індіянин, що приходив до Коарасіаби, називається Ітапіра, що по-індіянськи означає «Кам’яна Риба».
Поручник потер чоло і розсміявся також:
— Гарний співбесідник, нема що сказати! «Риба» та ще й «Кам’яна»!.. Це ім’я Коарасіабо, тобі, здається, найліпше підходило б, бо поручник Шав’єр мені казав, що говорити з тобою, а говорити з камінною рибою — те саме.
— Той пан, — не зрозумівши жарту відповів Коарасіаба, — ніколи не говорив з Кам’яною Рибою.
— Певне! — підхопив Морейра. — На таке зайняття ледве чи собі дозволить розумна людина... Але до справи: що тобі казала та твоя «Кам’яна Риба»?
— Ітапіра казав, що Данко живий і просить, щоб про це сповістити батька.
— А де ж Данко?
— Він пішов з індіянами до мого племени.
— Як твоє плем’я називається?
— Ґваянас.
— Ага, он воно що!.. — муркнув Морейра. — А тепер розкажи, як воно все було з тією твоєю Кам’яною Рибою?..
Розмова велася через посередництво отця Вісенте, оскільки Морейра не розумів добре Коарасіаби, а Коарасіаба його. І отець Вісенте переказав таке:
Коарасіаба лежав у ліжку й дрімав. Раптом почув тихий свист, що ним завжди ґваянці повідомляють про свою присутність. Ніхто інший так свистати не вміє, і ніхто інший, крім ґваянців, того свисту не розуміє. Почувши умовний знак, Коарасіаба схопився, відкрив вікно і свиснув також. В темені побачив чиюсь тінь, що притьмом кинулась до дерева і поп’ялася на нього.
— Я Ітапіра, — сказала тінь, і тими словами викликала в Коарасіаби величезну радість.
— А я — Коарасіаба. Ходи сюди, приятелю!.
— В ту пастку?! Ні, я туди не полізу... Коарасіабо, ми знайшли білого хлопця, що називає тебе своїм приятелем.
— Данка?