— Так, Данка.
— Він загинув.
— Ні, він пішов з двома чоловіками до племени, а мене послав до тебе і до свого батька. Просив переказати, що живий і що тебе не зрадив. Данко також сказав нам, де шукати арауе і акванґ'апе ґваянців... Ми їх забрали з печери... За мною слідкують, Коарасіабо, і я мушу тікати... Скажи тільки, хто має бути морубішабою племени: Арасі, чи Коема?
— Тільки Коема! Арасі забийте!
— Коарасіабо, я чую засідку!.. Вертайся до племени... Вже тікаю... — і зник.
Морейра слухав це, не перебиваючи ні Коарасіаби, ні отця Вісенте, хоч сам дуже нетерпеливився.
— І це все? — спитав на кінець.
— Все, — відповів Коарасіаба.
— То, виходить, ґваянці прийшли до печери саме тоді, коли там засів Шав’єр?
— Про це Ітапіра нічого не говорив.
— А що ж то за арауе і акванґапе? — почав допит Морейра, добираючись несвідомо до найнебезпечнішого моменту.
— Це — старовинні морубішабські клейноди ґваянців, — поспішив на поміч Сокіл.
— Звідки ви це знаєте?
— Від Коарасіаби..
— Це не видумка?
— Ні, пане поручнику. Я бачив ті клейноди, коли був перший раз у печері.
— А, то вони були в печері!.. Цікаво!.. І що ж то за клейноди?
— Індіанська корона на голову і берло.
— Звідки ж вони взялися в печері?
— Вони лежали там цілі століття від моменту знищення індіанського редуту на острові.
— Неймовірно!
— Неймовірно, але факт!
— І ґваянці знали про них?
— Як бачите, знали. З поколінна в поколінна зберігаласа усно таємница.
— І ті клейноди не зігнили?
— Ні, — усміхнувся Сокіл.
— Гм!.. То це були ті «скарби», про акі Коарасіаба сказав Данкові?
— Для племени, пане поручнику, це — великий скарб. Це — реліквія, і ґваанці вірать, що разом з нею відзискають повагу серед інших племен, що її мали в давнину.
— Значить, — іронічно усміхнувса поручник, — ті клейноди мають магічну силу...
— Пане поручнику, ви не дивуйтеся: державний прапор — це також тільки кусник полотна, а перед ним треба ставати на струнко.
Морейра задумався.
— Скажіть, пане Соколе, — почав по довгій павзі, — чому ви відразу не хотіли сказати всієї правди?
— Тому, пане поручнику, що я не мав морального права. Таємниця була не моя, а племени ґваянас.
Морейра розсердився:
— Що за дурниці!.. Гине ваш син, чи, принаймні, так виглядало, що загинув ваш син, цілий відділ поліції вилазить зі шкіри, дошукуючись правди, Шав’єр мало не платить життям, а ви, замість того, щоб розплутати всю справу кількома словами вияснень, ще й ускладнюєте її, пускаючи поголоски про Велику Кобру. І все через якісь дурні дикунські корони й берла!..
— Пане поручнику, — нахмурився Сокіл, — по-перше, мене змалку вчили принциповости. Для вас, може, воно й дурниці, але для мене — це справа засаднича. Свого сина я також виховував у тому дусі і вчив, що слово чести варте більше, як життя. І міг би загинути не тільки мій один син, а навіть десять моїх синів, — я вам все одно не сказав би нічого, коли б Коарасіаба не дав своєї згоди на це. По-друге, я не пускав ніяких поголосок, як ви кажете. Я вірю в те, що Велика Кобра живе в скелях на острові Ґваїра. Скажу вам тепер навіть більше: Рижу Корву з'їла Велика Кобра. Обставин не знаю, але про це може докладно оповісти мій син, коли ми його знайдемо. Прикро мені дуже, що поручник Шав’єр поранений, але я від самого початку просив його, щоб він звернув увагу виключно на кримінальну сторону цілої справи. Шав’єр мені не вірив, він підозрівав мене Бог-зна в чому і от тепер терпить... Але... Але, пане поручнику, я буду вас дуже просити, щоб ви помогли мені мого сина знайти...
— Це само собою зрозуміло, — відповів зм’яклий Морейра. — Я вже завтра пороблю все можливе в тому напрямі.
Розмова ще тяглася довго, і, хоч ніби все було ясно, в Морейри залишилося враження, що Сокіл і Коарасіаба щось затаюють. А він, своєю чергою, нічого не згадав про те, що Арасі став уже морубішабою і переховується в племени ґваянців. Та, в конечному висліді, поручник був переконаний, що стоїть на порозі розв'язки і що йому вдасться розплутати все до кінця з моментом, коли матиме у своїх руках Данка й Арасі.
Таки на захід
Після чорного хаосу, наповненого невиразними тінями, відсвітами вогню, незнайомими голосами і ще чимсь, чого не можна було збагнути, прийшла безодня солодкого спокою, в якій розчинилися і зникли безслідно біль, страх і саме Данкове єство. А потім хлопцеві видалося, що якийсь невидимий гак зачепив його і тягне з глибини густого болота вгору. Цей підйом видався таким тяжким, що хлопець аж зіпрів і з великим зусиллям зітхнув, щоб набрати в легені свіжого повітря. Зітхнув глибоко і отямився.