— Я вам уже сказав, що не підлягаю законам вашого племени, бо я не є ґваянцем! — сказав, задихаючись від обурення. — Моє плем’я має свої закони, і тільки їм я скоряюся!..
— А ми, — закричав Ітапіра, — визнаємо тільки закони свого племени і вб’ємо тебе, коли ти відважишся ще раз відмовитися виконати мій наказ!
Жаль і злість душили Данка: стільки натерпітися, стільки разів наразити своє життя на небезпеку за чужі інтереси — і в подяку за все стати рабом переломаної стріли і смертником!..
— Добре, — сказав тихо й зловісно. — Можете мене вбити... Але знайте, що тоді вб’єте і справу, задля якої прийшли сюди... Крім мене одного, ніхто більше не покаже входу до печери Великої Кобри!..
І Данко сів знову на землю.
Його рішуча заява зробила велике враження на дикунів, а в Ітапіри викликала навіть респект: «Твердий юнак! — з подивом подумав піяґа. — Недаром же Соняшний Волос зробив його своїм приятелем»...
— То ти нам не скажеш, де печера? — спитав уже далеко м’якшим тоном.
— Скажу, але тільки тоді, як пообіцяєте відпустити мене додому. Інакше не скажу!
— А скільки днів треба йти до твого дому?
— Не знаю. Може, три дні, може, — чотири.
Ще раз відвів Ітапіра мужів племени на бік, ще раз пошептався з ними, і тоді вернувся до хлопця з цілком іншим виразом обличчя.
— Слухай, хлопче, — промовив миролюбно і поклав Данкові руку на голову, — якщо ти справді є приятелем Соняшного Волоса — іди на поміч його внукові. Він у небезпеці... Коли тільки ботокуди довідаються, що мене немає в оселі, — вони заб’ють молоденького Ранка... Поки ми дістанемося до печери і поки пройдемо з ґваянським скарбом тяжку дорогу назад — може бути запізно. Тоді, пощо Соняшні Клейноди, коли не буде рук, щоб взяти арауе, і не буде голови, на яку одягається акванґапе?.. Ти маєш вогнений грім і оборониш нашого морубішабу. Канту і Жакаре тебе скоренько приведуть в Долину Іґурей. Побудеш там, поки ми вернемося. Тоді ми відпровадимо тебе назад до твоєї оселі і дамо тобі гарні подарурки. Ґваянці будуть назавжди твоїми найвірнішими друзями і прийдуть на допомогу, коли твоє плем’я опиниться в небезпеці. Скажи нам, де шукати Соняшних Клейнодів, а сам іди з Канту і Жакаре на захід.
Зворушений Данко похилив голову й задумався. Він не знав, чому би ботокуди мали напасти на Ранка саме тепер, але пояснював собі це тим, що відсутність старого піяґи і десятка добрих вояків значно послабить обороноспроможність племени, з чого можуть скористати ботокуди. З другого боку, розумів також, що видобування скарбів і мандрівка з ними через праліс заберуть напевне багато часу, і піяґа з оборонцями можуть прийти справді запізно. Нарешті, зрозумів також, що він один зі своїми фоґетами зможе нагнати більше страху на дикунів, як ціла сотня найдобірніших вояків. А на кінець пригадалися йому слова матері уві сні: «Твоя дорога стелиться на захід, а не на схід»…
І він погодився, хоч на душі у нього було дуже сумно.
— Добре, — сказав, — я піду. Піду не тому, що боюся вас, а тому, що я — приятель Соняшного Волоса і обіцяв йому колись піти до племени. Але й ти, Кам’яна Рибо, також підеш до Коарасіаби і до мого батька. Перекажи їм, що я живий, що я пішов у Долину Іґурей і що я не зрадив Коарасіаби перед Світанком. По закону нашого племени, батько все мусить знати, де є його син.
— Гаразд! — охоче погодився Ітапіра. — Я також тебе не боюся, але хочу бачити Соняшного Волоса, і по закону племени все роблю так, як хотять приятелі.
Після того радість і згода запанували між ґваянцями і Данком. Одні кинулися розкладати вогнище і готувати снідання, другі поспішили до човнів, а Канту й Жакаре взялися за виготовлення нош для Данка, бо, як запевняли вони, Данко ще цей і наступний день не зможе йти сам.
Ітапіра ж лишився з хлопцем, щоб обговорити всі справи. Данко тільки в загальних рисах оповів йому свої пригоди, оминаючи незрозумілих для дикуна подробиць. Про Арасі сказав лише, що той не хоче бути морубішабою, але хоче заволодіти скарбами, і, дуже можливо, що Ітапіра зустріне його на острові.
— Не розумію, — сказав Ітапіра, — навіщо йому клейноди, коли він не хоче бути морубішабою?
— Бо, бачиш, Ітапіро, за Соняшні Клейноди, за блискучі камінці й жовтий пісок Арасі зможе виміняти у білих гарну, велику оку, добру їжу й питво. Хто має багато блискучих камінців і жовтого піску — той має силу й пошану серед білих.
Ітапіра ще більше не розумів:
— А в племени він би не потребував на це вимінювати камінців і жовтого піску. Ми самі будуємо оки, самі здобуваємо їжу, а наші жінки виготовляють найкращі напої. Все це мав би Світанок без виміни, а на додаток мав би силу і владу і Соняшні Клейноди. Чому ж він не хоче?