— Я не вмію тобі того розказати, Кам’яна Рибо... — заклопотано потер чоло Данко. І — ліпше буде, як поговориш з Соняшним Волосом. Коли прийдеш до нашої оселі, не бійся білих. Вони тобі нічого не зроблять. Але на острові будьте обережні: коли білі побачать скарби — вони їх відберуть силою. У них є страшна зброя з вогнем і громом, котра вбиває людей здалека. Тому приставайте до острова вночі і вивозьте скарби так, щоб вас ніхто не бачив. Там можуть бути люди. Може бути багато людей. Тепер вони шукають мене.
Під кінець приятельської розмови Данко описав Ітапірі, де має шукати входу до печери, і як має дістатися до Санто Антоніо.
Незабаром поспіло й снідання. Ітапіра власноручно подав Данкові найкращий кусник підсмаженої на веретелі дикої кози і великий білий балабушок з висушеної тертої мандьоки, що заступає у диких племен хліб. Решта ґваянців приязно до нього посміхалися і всіми способами підкреслювали свої симпатії. Вони не розуміли тільки, для чого хлопець витягнув з мішка якийсь білий порошок і посипав ним м’ясо. Дехто і собі пішов за цим прикладом, але, вкусивши посолену їду, випльовував її й казав що той порошок псує смак.
В моменті, коли всі пильно займалися насиченням спорожнілих за ніч шлунків. Канту раптом схопився з місця і наложив на лук стрілу. Данко глянув у ту сторону, куди він цілив, і побачив Фрузю. Бідна мавпа була дуже зажурена і боязко поглядала з дерева на гурт людей.
— Не вбивай! — крикнув Данко і вхопив Канту за руку.
— Чому? — здивувався Канту. — Це — твоя Мараґіґана. Вона переслідувала нас учора і все хотіла до тебе підступити.
Але Данко не слухав його. Він підійшов до дерева і покликав мавпу:
— Фрузю, бідна Фрузю!.. Я завжди про тебе забуваю, а ти мене — ні. Ну, вибач мені. Ходи сюди, ходи!..
Фрузя недовірчиво поглянула в сторону вогнища, але поволі спустилася з дерева і сіла Данкові на плече.
— Це не Мараґіґана, — пояснив хлопець здивованим індіянам, вернувшись до вогнища. — Це — звичайна мавпа.
Індіяни невдоволено поморщились:
— Ми вбиваємо мавп і робимо з їхніх зубів намисто. Коли хочеш — зробимо й тобі. Давай її сюди...
— Ні, ні! — рішучо запротестував Данко. — Я не хочу намиста! Ця мавпа моя. Не вбивайте і не лякайте її. Хай буде зі мною.
Фрузя, страшенно втішена пестощами хлопця, заглядала йому в очі, гладила його волосся і показувала язика. Врешті ґваянці примирилися з новим гостем і реготали до сліз з витівок кумедного сотворіння.
Після сніданку Данко вирішив трохи забавитися і витягнув з мішка фоґета.
— Дивіться, мужі, — сказав він, — ось тут ця штука, що робить вогонь і грім. Тільки не лякайтеся, бо воно ніякої шкоди нікому не зробить. Ось!..
Не дивлячись на попередження, вибух фоґета мав потрясаючі наслідки: Канту й Кайтету зі страху попереверталися на спини, позадиравши високо вгору босі ноги; Жакаре чкурнув у корчі, а решта попадала ниць, або позабігала далеко від вогнища і звідтам зі страхом слідкувала за яскравою кулею, що високо знялася в небо. Фрузя також вискочила на дерево і вже з такої безпечної віддалі перекривляла наляканих індіян. Тільки один Ітапіра мужньо сидів на місці, хоч і трясся зі страху.
Данко реготав:
— Але ж то з вас!.. Та кожна біла дитина знає ці штуки і не боїться їх!.. Я ж вам казав, щоб ви не боялися!..
Коли перший переляк трохи минув й індіяни переконалися, що справді нікому ніякої шкоди не сталося, — всі повернулися і позаймали свої місця.
— Тепер я вистрілю ще раз. Хочете? — спитав Данко.
— Дай мені! — несподівано обізвався Ітапіра, а в самого руки тремтіли.
Побачивши свого піяґу з фоґетом в руках, ґваянці почали відсуватися далі, все ще непевні у такій небезпечній забаві.
— Ось, Кам’яна Рибо, — пояснював тим часом Данко, — ось тут цей шнурок. Шарпни його відразу і нічого не бійся.
— Я... — стараючись подавити хвилювання, гордо відповів Ітапіра. — Я нічого не боюсь! Дивіться, мужі ґваянські!..
Однак, коли фоґет бухнув полум’ям і гримнув, Ітапіра присів і заткнув вуха. Решта пішла за його прикладом, але не втікала більше.
— Ще! — обізвався осмілений Канту.
— Ні, — відповів рішучо Данко. — Більше не можна! Нам треба буде ще багато того в Долині Іґурей. Тільки, коли хочете, покажу вам щось інше... Але запам’ятайте: хто буде втікати — тому буде найгірше. Цей вогонь не любить боягузів і кусає їх за ноги. Зараз побачимо, хто з вас боягуз, а хто — ні... Відійдім на рівне місце.
Ставши на чистій прогалині, Данко черкнув об чобіт буска-пе і кинув його на землю. Ґваянці дивилися на сердитий вогник переляканими очима, але не рухались. Та коли буска-пе підкотилося занадто близько до ніг Кайтету — той не витримав і подався назад. Тоді живий вогник щойно показав свою вдачу: мов гадюка, кинувся він на втікача і тріснув. Кайтету заверещав не своїм голосом і погнав, куди очі дивилися. Буска-пе летіло у нього по п’ятах, скакало, вибухало, поки не загнало індіянина в густі корчі, і щойно там, вибухнувши на остаток з найбільшою силою, погасло.