Індіяни стояли, як заворожені, і з великим страхом дивилися туди, куди щез Кайтету. Але, коли побачили його живого й здорового, почали так реготати, що аж луна ляскала по лісі.
— Ще, ще!.. — закричали вони і заплескали в долоні.
— Годі! — обірвав забаву Ітапіра. — Беріться кожен до своєї роботи. Це — дуже добре, що наш гість показав нам хитрощі білих. Тепер уже нас ніхто так легко не злякає і не обдурить. До роботи, до роботи!..
На заклик піяґи десятеро чоловіків поспішно кинулися до праці: восьмеро пішло до човнів, а Канту й Жакаре заходилися кінчати ноші.
Данко поволі встав, взяв у руки палицю і пішов подивитися на місцевість. Виявилося, що, поки він був непритомним, індіяни перенесли його нижче від того місця, де випливав підземний потік, на вигідну, захисну галявину.
Опираючись на палицю і з трудом волочачи спухлу ноту, Данко пішов ще з двісті кроків нижче і побачив вузенький просмик, за яким сріблилася широка поверхня Парани. Хлопець тільки мовчки зітхнув і повернув під розлогі пальми, де восьмеро ґваянців завзято працювали над викінченням двох човнів.
Данко ще раз зітхнув і пішов до Ітапіри. Показав йому підземний потік і вияснив його походження, а потім і собі став розпитувати про події, що наступили в племени за останніх дванадцять років.
Наближалося полуднє, коли гурток розпрощався. З тяжким серцем Данко виліз на ноші, положив під голову наплечник, посадив у ногах дуже вдоволену Фрузю і махнув на прощання рукою.
Його дорога стелилася таки на захід!..
Несподівана зустріч
Під прикриттям густої темені човен щасливе пересік ріку і безшумно пристав до берега Ґваїри. Ітапіра ще перед виїздом пояснив усім, що й як мають робити, і тепер не потребував давати ніяких розпоряджень.
Спритно й швидко витягли індіяни човни на берег, двоє лишилося коло них на сторожі, хитро поховавшись під невисокими бортами, а решта шість на чолі з Ітапірою хильцем потюпали шукати озера Великої Кобри.
Тиша стояла така глибока і непорушна, що в ній, здавалося б, навіть ріст трави можна було почути. А тим часом дев’ятеро людей найменшим звуком не зрадили своєї присутности. Ті, що залишилися при човнах, поприлипали до землі, як слимаки, а ті, що пішли, сунулися як тіні. Не хруснула гилка під тяжкими стопами, не покотився камінець, а густі корчі, пропускаючи тіла, навіть не ворохнулися, немов би це йшли не живі люди, а духи.
Ведений інстинктом Ітапіра, дуже скоро відшукав озеро Великої Кобри і зупинився на його західній стороні. За Ітапірою зупинилися інші і стали поглядати на нерухоме плесо, мертве й порожнє. Небо загорнулося в густу сіру запону, не бажаючи поглянути у водяне дзеркало, і застигле озерце німо дивилося у височінь, таке ж матове й сіре, як і небесне склепіння.
Вітру не було, а все ж зі сходу тягло свіжістю, і піяґа натягнув шию, глибоко вдихаючи повітря. Потім зробив знак, яким сказав: «На тім боці озера є щось підозріле», — і скаменів знову. По якомусь часі ніздрі його заграли, і він хитнув стверджуюче головою: до нього донісся запах тютюнового диму і тихий гомін незнайомої мови.
Ітапіра скорим рухом двічі махнув рукою вгору і вниз, а сам, не обертаючись назад, де стояла решта ґваянців, впився зором у протилежний бік озера. На його знак всі шестеро енергійно зашелестіли корчами і стихли. У відповідь на це з другої сторони почувся рух і тривожні голоси, що викликало на устах старого індіянина зневажливу посмішку: «Ніколи я не бачив білих людей, але переконаний, що це вони, — подумав він. — Ні індіяни, ні звір так не поводяться. Тепер не знати, чи вони приятелі, чи вороги?..» Але індіянин має дуже мало приятелів у лісі, і тому Ітапіра по короткій надумі знову зробив знак рукою, описавши півколо спочатку в один, а потім у другий бік озера.
Шестеро чоловіків нечутно рушилися з місця і розплилися у пітьмі, залишивши піяґу самого. Вони пішли трійками в обхід озера, а що їм треба було робити — знали самі.
Ітапіра тим часом не дармував. Пронизуючи зором пітьму, він скоро зорієнтувався, в незнайомій місцевості і, скрадаючись, пішов поза корчами до південного берега озера.