— Стійте!!! — крикнув Коарасіаба, стукнувши палицею в підлогу.
Від того владного окрику обидвоє втікачів поприлипали на місці й стали, як укопані.
— Верніться назад! — скомандував Коарасіаба. — Підете тоді, як я дозволю!
Індіяни покірно завернули і посхиляли голови перед грізним вождем Соняшної Династії.
Морейра з заздрістю подивився на Коарасіабу і мимовільно подумав, що така волева людина була б дуже корисною на службі в поліції.
— Отже бачите, пане поручнику, — сказав падре Вісенте, коли вони вийшли з в’язничної кімнати, — ви помилилися: оці ваші полонені й Коарасіаба не походять з того самого племени.
— Як?! Та ж вони всі ґваянці.
— Так, вони ґваянці... Я трохи неточно висловився: вони всі належать до одного племени, але до різних родів. Коарасіаба походить з Долини Іґурей, а ці двоє — з-над Жовтої Ріки.
Морейра в досаді пошкріб потилицю:
— То, виходить, що Данко пішов у Долину Іґурей?
— Напевне!
— А-а-а!.. — ще з більшою досадою сказав поручник. — А я ж скерував розшуки до Жовтої Ріки!
— В тому вже моєї вини нема, — сказав отець Вісенте з явними нотками іронії в голосі.
Морейра, стараючись замаскувати свою зніяковілість, почав нервово закурювати цигарку.
— Знаю, на що ви натякаєте: що я вам відразу не сказав? Але ж прошу зрозуміти: на Шав’єра нападають на острові ґваянці, ґваянці ж вибирають морубішабою Арасі, ховають його і ставлять енергійний спротив поліції. Знову ж старий ґваянець приходить до Коарасіаби і питає його, чи Арасі має бути морубішабою? Та я дав би був себе повісити на цибуляному пір’ї, коли б мене хтось взявся переконувати, що вони всі не походять з одного племени!
— Ми, друже, здається, таки обоє повісимося на цибуляному пір’ї, перше, ніж дійдемо до кінця в цій справі! — обізвався через двері з сусідньої кімнати Шав’єр.
— Тихо будь! — добродушно відгризнувся Морейра. — Як тільки повісишся — індіяни тебе підіпруть стрілами — і будеш далі жити. Скажи краще, що тепер робити?
— По-перше, треба вислати розшуки в Долину Іґурей, — давав через двері поради Шав’єр. — По-друге, тих в’язнів треба обдарувати і піти з ними до Жовтої Ріки. По-третє, треба перепросити отця пароха за клопоти, пообіцяти йому надалі виявляти цілковите довір’я і не робити перед ним ніяких секретів... Це останнє я вже роблю зі свого боку, отче Вісенте, і прошу вашого ласкавого пробачення...
— Дрібниці, поручнику! — відгукнувся падре Вісенте. — Нема, за що перепрошувати. Я все радий помогти у всякій корисній справі. Мене тільки непокоїть доля того нещасливого Арасі. Коарасіаба погрожує муссураною, або вбивством, і поставить на своєму, як тільки піймає внука у свої руки. Того не можна допустити!..
— Про це ми вже подбаємо... О, здається їхня нарада вже скінчилася!..
Дійсно, двері в’язничної кімнати відчинилися, і з неї вийшли всі троє індіян. Інає й Асір, вкрай засоромлені й зніяковілі, поздіймали з себе шнурки намиста з зубів і подали їх покірно Морейрі. Той хотів відмовитися, але священик його попередив:
— Візьміть, пане поручнику. Не годиться відмовлятися від подарунків. В заміну дайте їм щось інше — і матимете приятелів.
Морейра прийняв намисто, знаками й мімікою, показав, що воно йому дуже припало до вподоби та зараз же почепив собі обидва шнурки на шию, чим викликав надзвичайне вдоволення з боку добродушних дикунів. Сам, натомість, кинувся до скрині, витягнув намисто з червоного й білого скла, дві грубі мідяні бранзолети і удекорував ними гостей. На додаток подарував їм по великому ножеві в піхвах, оздоблених міддю, і цим відразу скорив собі серця мешканців пралісу.
— Скажи тому панові, — звернувся Коарасіаба до отця Вісенте, показуючи на Морейру, — що мої брати самі проведуть тепер білих людей до племени і поможуть їм піймати того дурисвіта. Ще не було такого випадку серед нашого племени, щоб видавати білим свого брата, але Арасі вже більше не є ґваянцем, він став тапуїтіньгою і належить вам. Можете його скарати на муссурані, можете замкнути до клітки — нам байдуже. Ми не хочемо власними руками вбивати його, бо закон не велить карати смертю нащадка Соняшної Династії.
Вислухавши ці слова у перекладі священика, Морейра кисло посміхнувся:
— Гарної ж вони думки про нас, нема що сказати!.. Потіште його, отче. Скажіть, що ніхто не збирається Арасі забивати, і що в Бразилії взагалі закон забороняє такі речі. Поясніть йому, що ми пошлемо Арасі до такої спеціяльної «школи», де юнак навчиться працювати і зможе ще бути доброю людиною.
Коарасіаба уважно вислухав і потиснув плечима: