«Ні, — вирішив Данко, — буска-пе треба лишити хіба на скрайній випадок. Краще перечекати».
І дійсно, його рішення було розумним, бо дикуни ще трохи пошварґотіли, помахали руками і подалися спішно на схід. Данко перехристився. Фрузя також спочатку обережно підняла голову і послухала, а потім вилізла з корчів і весело пострибала далі, нюхаючи свіжі сліди. При тому форкала, робила невдоволені гримаси і давала знати, що залишений ботокудами запах їй ніяк не подобається.
Вичекавши ще трохи, Данко підвівся і став збиратися в дорогу. Не дивлячись на те, що сонце було ще високо і припікало добре, йому було холодно. Від надокучливого свербіння спини і недавнього переляку його ціпило і морозило, хоч, безперечно, він мав високу температуру.
З трудом натягнув наплечника, котрий видався йому надзвичайно важким, забрав колчан з луком, гукнув на Фрузю і рушив далі.
Ішов тепер з подвійною обережністю, скрадався та пильно роззирався на всі боки. Голова була страшенно важка, кров рівномірно й напружено била в скроні, відзиваючись у вухах шумом морського прибою, і через яких чверть години Данкові зробилося гаряче. Йому почало видаватися, що земля, немов м’яке тісто, розпливається і перехиляється то вперед, то назад а горби й дерева двояться і що-хвилини міняють форми.
— Ов, зі мною зовсім погано!.. — злякався Данко і приложив долоню до чола. — Проти ночі горячка ще збільшиться, і тоді я можу пропасти...
Горбкувата місцевість лагідно збігала вниз. Де-не-де світили до сонця голі боки скель, а дерева то збігалися у густі купи, то розбігалися, лишаючи зовсім чисті галявини й долини. Місцями показувалися помітно протоптані стежки, і це вказувало, що оселі справді недалеко.
Як воно сталося — невідомо, тільки Данко зі здивованням помітив, що йде вже без наплечника. Переляк моментально вернув йому притомність, і він скоренько побіг назад. Пройшовши зі сто кроків, побачив свого мішка на землі й дуже зрадів.
«Невже я скинув цей мішок? — дивувався він, завдаючи з трудом наплечника на спину. — Як це могло статися?.. Ага, гарячка!.. Я маю гарячку...»
Він поплентався далі, але незабаром піймав себе на тому, що йде знову без наплечника, і знову вернувся. Мішок лежав на землі при самому березі ріки. Данко розв’язав його, витягнув звідти пірвану сорочку, намочив у воді і приложив до голови. Після довго обмивав лице, мочив скроні, поки йому не стало зовсім легше: гарячка ніби зменшилася і думки прояснилися.
Підбадьорений і освіжілий, хлопець вдягнув наплечника і пішов уперед. Йому здавалося, що холодний обклад на голові цілком вернув йому притомність, і тепер він вже розуміє. Але дуже скоро переконався, що помиляється: сорочка з голови кудись поділася, а сам він сидів під грубим стовбуром дерева і роздягався.
— Господи! — вхопився Данко за голову. — Та що ж це зі мною діється?! Як загублю мішок, то що тоді робитиму?..
І він почав спішно одягатися. Сяк-так понатягав на себе сорочки, при чому верхня опинилася на споді, а спідня — поверх, і взявся за наплечника. Та на цей раз уже не міг його підняти з місця.— Не дам ради, не понесу!.. — з розпукою застогнав він. — І що ж тепер буде?..
Хлопець почав безпомічно оглядати по сторонах і несподівано побачив вище своєї голови дупло у дереві, біля якого він сидів. Це була дуже стара широколиста і білокора татажуба, що мала понад метр у промірі і від старости спорохнявіла всередині.
Якась думка шибнула Данкові до голови, але зараз же змішалася з уривками інших думок і втікла, а хлопець стояв розтулений, не знаючи, що почати. Водив отуманеним зором по далеких околицях і зауважив, що просто на нього біжать оки індіянської оселі. Вони підбігли і стали так близенько, що Данко навіть витягнув руку, аби до них доторкнутися. Та від того оки почали тікати назад і віддалятися, поки не зупинилися десь вдалечині і не стали рівною підковою, як сірі смушеві шапки.
Данко приплющив очі і стиснув долонями скроні.
— Чекай, чекай!.. — говорив до своєї розбурханої крови. — Мушу все добре зрозуміти... Я бачу оселю... Індіанську оселю... Довкола неї нема частоколу... Отже, це оселя ботокудів... Там поблизу мусить бути і оселя ґваянців. Так казав Ітапіра... Тепер... Тепер... Як же це?.. Я мушу йти... Треба обминути ботокудів і потрапити просто до ґваянців... А... А наплічник?.. Не можу його нести... Не маю сили... Гарячка... Загублю, або потраплю в руки ботокудів... Мішок... Оселя... Дупло... Треба покласти оселю в дупло і йти до наплечника... Ні, щось не так!.. Ага, треба дупло покласти до оселі... Ні, ні, і це не так!.. Що ж я маю зробити?.. Спокійно!.. Я маю гарячку і мушу думати спокійно... А-а, вже знаю: треба наплечника сховати в дупло, а самому йти до оселі!.. Так, так!..