І він пильно стежачи за цією думкою, щоб вона знову не втікла, почав пхати наплечника вгору.
Та це йому ніяк не вдавалося. Обезсилені руки тремтіли, а гарячка наново опанувала мозок і плутала йому думки.
Фрузя сиділа на гілляці того самого дерева і з цікавістю придивлялася до незрозумілих намагань свого пана. Їй видалося, що хлопець придумав якусь забаву, а тому вона скоро зіскочила з дерева і собі вхопилася за мішок. Шарпнутий з двох боків, наплечник розв’язався, і все, що було в ньому, на велику втіху мавпи, розсипалось довкола. Данко сердито крикнув на свою помічницю і тим криком загнав її назад на дерево, а сам взявся збирати порозкидувані речі і вкидати їх в дупло.
Скінчивши з цією роботою, хлопець пхнув зверху й мішок, а потім притулився до дерева, щоб віддихатися і зібрати свої думки. Голова у нього ішла обертом, а в очах снувалося червоне вогнене прядиво.
— Тепер все!.. — промимрив уголос сам до себе. — На всякий випадок маю в кишені кілька буска-пе і одного фоґета... А це дупло?.. Треба запам’ятати дерево, щоб потім знайти... Ага, он там три великі камені, і з-під них б’є джерело... Дерево червоне... Ні, цього не може бути, дерева не бувають червоні!.. Це мені в очах червоніє, і сонце фарбує зараз усе в червоний колір... Яке ж це дерево?.. Ах, це— татажуба!.. Листя широке, а стовбур мусить бути сріблисто-білий... Тільки, чому ж це все так тяжко запам’ятати?..
Данко ще раз все уважно оглянув і повторив уголос:.
— Три великі камені, з-під яких б’є джерело... Дупло в татажубі... Добре!.. Так... Тепер вже не загублю мішка і не потребую його нести... Але що далі?.. Ах, я мушу іти до оселі!.. Де ж вона?..
Обидві оселі лежали перед ним у віддалі якого кілометра і в скісних проміннях сонця виднілися, як на долоні. Але Данко їх бачив невиразно. Так що мусів добре напружити зір і пам’ять, поки впевнився, що це не мана і не витвір хворої уяви.
— Так, — пояснював собі, — бачу обидві оселі. Ось тут, ближче, — оселя ботокудів, а там, трохи далі, обнесена частоколом — оселя ґваянців... Треба, отже, йти до загородженої оселі... Розумієш, Данку, до загородженої оселі!..
Але це вже була його остання свідома думка, бо що було далі — того він ніколи не міг пригадати. Тільки, як крізь сон, марилося йому, що хтось невидимий взяв його руку в ніжну долоню і попровадив у напрямку осель, на захід. Данкові стало дуже добре й спокійно на душі, і він, не то йшов, не то летів, ледве торкаючись ногами землі..
Потім ніжна рука десь щезла, а він з усього розмаху плюхнувся по пояс у воду невеличкої річечки і відразу отямився. Холодний дотик води примусив його спочатку здригнутися, а потім видався таким розкішним, що хлопець присів і занурився у воду по шию. Від того спина відразу перестала боліти й свербіти, а гарячка, ніби розчинялася і спливала з хвилями, уступаючи місце здоровій силі бадьорости.
Данко з насолодою хлюпався в ріці, мочив голову, пив жадібно пригорщами і голосно порскав з приемности.
— Ох, як же це добре! — зітхнув він на цілі груди, але зразу ж зі страхом вхопився за кишеню. — Фоґет!.. Буска-пе!..
Він моментально вискочив на берег і вивернув кишеню: всі буска-пе перетворилися в сіру кашу, а паперова рурка фоґету розклеїлася і набрала повно води.
— Маєш тобі!.. — мало не заплакав з досади Данко. — І що ж тепер?.. Вертатися назад до дупла?.. А де ж я тепер знайду те дерево?..
Справді, на землю вже сходив присмерк, а сріблокорої татажуби ніде не було видно. Натомість з-за горбка цілком виразно доносився гомін людських голосів і пахло димом.
Данко витріпав кишеню в річку, обмив руки і обережно виглянув з-за горбка. Праворуч, зовсім близько, лежала оселя ботокудів. Довкола ок тинялися ще поодинокі індіяни і перекидувались між собою кількома словами. Трохи далі, в лівій стороні, за високим частоколом причаїлася оселя ґваянців. Там було тихо, і тільки з декотрих дверей пробивалося червоняве світло вогнищ.
Затаївши віддих і намагаючись не робити найменшого шуму, Данко поповз у напрямі ґваянської оселі. Припадаючи в ямки і ховаючись поза корчами, успішно проповз уже половину дороги і побачив, як з брами частоколу вийшло під охороною двох вояків дві жінки з коновками і пішли йому напереріз. Дійшовши до купи корчів, які росли біля великих каменів, жінки схилилися, і Данко догадався, що вони набирають воду. Коли б був ближче до них — гукнув би і пішов би разом з ними. Але того не зробив з двох причин: по-перше, його могли б почути ботокуди, по-друге, ґваянці могли б злякатися і пробити його списами перше, ніж він успів би щось сказати. Тому Данко припав за корчем і перечекав, поки жінки не понабирали води і не вернулися назад разом з чоловіками. Тоді скоро поповз наперед і незабаром опинився в корчах біля джерела. Тут сховався і став чекати.