В самий розгар голосіння знадвору донеслися крики:
— Ботокуди прийшли!..
— Убіражара хоче говорити з Кам’яною Рибою!..
— Убіражара під брамою частоколу!..
Плач і лемент моментально урвалися, і в оселі стало тихо, хоч маком сій. Всі присутні в мовчазному запитанні звели очі на Жібою і чекали.
— Жібоє, — підвівся Данко, — Я би хотів сам говорити з Убіражарою. Чи дозволиш?
— Добре, іди, — згодився Жібоя.
Але Данко раптом собі пригадав:
— Та я ж не вмію по-їхньому!...
— Вони розуміють по-нашому, — обізвалося кілька голосів. — Іди й говори.
Натовп розступився, даючи Данкові вузеньку дорогу, а, коли хлопець вийшов — посунув за ним.
Перед частоколом в центрі яких двох десятків ботокудів стояв Убіражара. Данко його відразу пізнав, хоч досі ніколи не бачив. Величезне акванґапе, численні шнурки намиста на шиї, грубі кістки замість сережок у вухах. І особливо велике кружальце, від якого нижня губа аж відвисала вниз — все промовляло за тим, що це є власне морубішаба.
Вже з першого погляду кидалася в очі величезна різниця між обома племенами. Ґваянці були високі, довгоногі, мали бронзово-смагляву шкіру і злегка хвилясте волосся. Їхні очі, невеликі, але мудрі й бистрі, трошки приплескані носи і високі чола робили обличчя дитинно-приємними й одвертими. Єдиним хіба недоліком цілої будови тіла були стани. У чоловіків, а особливо у жінок, тулуби були подібні до великої груші і були вужчі в обводі грудей, як в об’ємі пояса, так що плечі пропорційно до цілого тіла виглядали дуже вузенькими.
Ботокуди натомість були приземкуватими, якимись квадратовими, з великими головами, низькими чолами і вузловатими у всіх суглобах руками і ногами. Шкіру мали землисто-сіру, очі — випуклі, носи — горбаті, а волосся — рівне і шорстке. Окрім того, в їхніх очах світилося щось хиже, тупе і дике.
Данко цікаво приглядався до ботокудів і сам одночасно попав у центр уваги багатьох очей, що з величезним зацікавленням і страхом дивилися на нього.
Запала довга мовчанка.
— Чого хочеш, Убіражаро? — спитав гостро хлопець, звертаючись до ватажка ботокудів.
Убіражара розгубився, відступив крок назад і не відповідав.
— Ну, я питаю, чого хочеш? — повторив Данко.
— Ти хто? — спитав і собі Убіражара.
— Я той, хто тебе питає: чого хочеш, Убіражаро?
— Не знаю тебе, — понуро сказав Убіражара.
— Але я тебе знаю, Убіражаро! — тупнув ногою Данко. — Я тебе знаю і тому наказую: іди звідси геть!
— Ти не смієш наказувати мені — богові вогню і морубішабі! — крикнув Убіражара. — Я тебе не знаю!.. Я хочу говорити з Кам’яною Рибою.
— Ти не є богом вогню, Убіражаро, не бреши! І з Кам’яною Рибою ти не будеш говорити! Іди звідси геть!..
І ґваянці і ботокуди з великою пошаною дивилися на молодого хлопця, котрий так сміливо ставився до Убіражари, а Убіражару від того огортало почуття безсилої злоби.
— Я хочу знати, хто ти є?! — визвірився він і дико засвітив очима.
— Краще буде, коли не будеш знати. Коли дізнаєшся — злякаєшся, — іронічно відповів Данко.
— Я не боюсь тебе, біла жабо! — лютився Убіражара. — Зараз скажи, хто ти є?!
— Ти хочеш знати, хто я є? — спитав Данко, почуваючи, що в ньому починає накипати злість. — Добре, я покажу тобі, хто я є!.. Прийдеш завтра ранком і побачиш...
— Я не хочу чекати до завтра! — завзявся Убіражара. — Зараз кажи, зараз!..
— Слухай, Убіражаро, — затремтів Данко, — я не хочу твоєї смерти, а тому кажу: іди звідси геть! Прийдеш завтра з усім своїм племенем і побачиш, хто я такий!..
Після тих слів Данко обернувся і пішов назад до оки, а ботокуди ще хвилинку постояли, покричали і повернулися до своєї оселі. Там відразу піднялася метушня і біганина: видно було, що скликають нараду племени. Це навіть тішило Данка, і він, відвівши Жібою набік, сказав, що має обговорити з ним дуже поважну справу.
Жібоя наказав усім братися до звичайної роботи, і коли ока опустіла, сів біля Данка.
— Говори, — сказав.
Поки вони перешіптувалися обоє, в обидвох племенах тільки й мови було, що про нечуваного молодого гостя, який так сміливо говорив з Убіражарою і який мав честь зачислятися до приятелів могутнього Соняшного Волоса.
Сумний поворот
Сумно похиливши голови, верталися ґваянці з-над Жовтої Ріки до своєї оселі. Оплакавши разом з іґурейцями молодого Журіті, вони поховали його на березі Парани, забезпечивши померлого їдою і зброєю, що їх положили з тілом до могили. Тепер спішили додому, щоб на раді племени обговорити все, що сталося і вирішити, чи об’єднуватися з іґурейцями, чи ні.