Це викликало велику тривогу.
— Що там могло знову статися? Яке нещастя? — питали один одного індіяни і спішили чимдуж на сиґнал.
По прямій лінії до оселі було зовсім близько, але гори провалля і ліси примушували мандрівників робити багато зиґзаґів, так що аж на другий день вони зблизилися до знайомої околиці.
Перший, хто вискочив їм на зустріч, був Асір.
— Тамандуа!.. Аракень!.. Моема!.. — кричав зраділий і задиханий юнак. — А де ж Журіті?
— Журіті згинув через оцього! — похмуро відповів Аракень і шарпнув за шнурок.
— Що?! Загинув?! Через оцього непотреба?!
Асір уже кинувся з кулаками на Арасі, але його стримав грізний окрик ватажка:
— Стій! Ти хто такий, що береш на себе право помсти?!
— Не гнівайся, хоробрий Тамандуа, — почав виправдуватися. — Я знаю, що ти тут найстарший... — Тут Асір упав на землю і заголосив.
— Цить! — крикнув знову Тамандуа. — Ми вже оплакали Журіті, як належиться, а решту доплачемо в оселі з усіми разом... Скажи, чому палите буріті?
Асір слухняно обтер очі і відразу перестав плакати.
— Кликали вас додому, — спішно почав пояснювати. — В оселі білі. Ми були з Самотнім у них і прийшли разом з ними... Вони шукають Арасі... Добре, що шукають... Ми бачили справжнього морубішабу соняшного роду... Він — дід оцієї нездари... Соняшний Волос говорив з Самотнім, і зі мною також говорив... О, це справжній морубішаба!.. Ходіть, на вас чекають... Нас кількох послали, щоб вас попередити... Не стріляйте до білих, так як ми зробили... Я вас побачив перший... Самотній вам все розкаже... Ходіть, ходіть!..
Група слухала цих пояснень, спішно ступаючи уже по знайомій стежці, і незабаром опинилася біля оселі.
Коли вступили за частокіл і Арасі побачив озброєних військових, що стояли і сиділи мирно вкупі з індіянами, — кинувся до них.
— Рятуйте мене!.. — закричав він і впав на землю. — Заберіть мене звідси, бо вони мене заб’ють!..
— Встань! — почув над собою наказ у португальській мові. — Ти хто такий?
Арасі підняв голову і побачив незнайому людину в однострої і з відзнаками.
— Я... Арасі.
— Звідки?
— З Санто Антоніо.
— Ах, ти Арасі з Санто Антоніо?! — вдав дуже здивованого Морейра. — І що ж ти тут робиш?
— Я... Я прийшов... Я хотів... А вони хотять мене забити...
— Хотять забити?! А за що?
— Бо... Бо... Ой, заберіть мене звідси!..
— Бачиш, Арасі, ми не можемо тебе забирати силою, бо тоді плем’я лишиться без морубішаби. Ти ж тут морубішабою, правда?..
— Ні, ні!.. Я не хочу!.. Я не хочу бути морубішабою!.. Заберіть мене звідси!..
— Добре, ми заберемо тебе звідси, коли на це дадуть згоду мешканці оселі. Але, коли вони не погодяться, — мусиш тут лишитися...
— Ні, ні! Я не хочу, не хочу, не хочу!..
Морейра кпив собі з Арасі. Він уже наперед договорився з Інає та іншими старішими мужами племени, що вони видадуть йому Арасі живого і здорового після племінної ради, перед якою він мав стати, як обвинувачений. Як Коарасіаба, так і ґваянці з-над Жовної Ріки тепер не мали наміру убивати Арасі, чи заподіювати йому якусь іншу шкоду. Вони хотіли тільки на повчання іншим вчинити суд, згідно з індіянськими законами.
Поки Морейра жартував з нещасним потомком Соняшної Династії, Інає покликав Тамандуа з усіми членами виправи до своєї оки і довгенько з ними розмовляв. Вислухавши все, що йому було потрібне, він сказав:
— Пам’ятайте: нема ніяких Соняшних Клейнодів! Коли тебе білі спитають, Тамандуа, то ти бачив тільки звичайні арауе і акванґаие з пір’я та намиста з зубів, які ми маємо в племени.
— Я не вмію говорити такого, чого не було! — обурився Тамандуа.
Інає хитро посміхнувся:
— Коли ти скажеш таке, чого не було, то воно буде. А коли скажеш таке, що було, то його не стане.
Тамандуа роздратовано потрусив головою:
— Тобі вже старість потьмарила розум, Інає. Я не розумію твоїх слів!..
— Хі-хі-хі! — потер руки Інає. — То твій розум притьмарений гнівом, Тамандуа, коли не розумієш таких простих слів.... Скажеш, що бачив Соняшні Клейноди, жовтий пісок та блискучі камінці — і їх білі відберуть. Скажеш, що бачив пір’я й зуби — Соняшні Клейноди залишаться в руках ґваянців. Намисто з зубів і акванґапе з пір’я для білих нічого не варте. Так сказав Соняшний Волос. Зрозумів?
Тамандуа зрозумів...
Через те, що морубішаби в племени не було, почесне місце в радному колі зайняв Інає. По обох його боках стали Тамандуа і Жакватіріка, а за спиною — піяґи племени.
В центрі радного кола стояв і далі зв’язаний Арасі, не підносячи голови і не дивлячись нікому в очі. Обвинувачення і погрози сипались камінням на нього з усіх боків, а він стояв і мовчав.