Говорили всі, а найбільше Інає, Тамандуа, Асір, Аракень і Моема. Докидали свого також піяґи і радні мужі. Одностайно Арасі був визнаний винним в обмані племени, в намаганні забрати Соняшні Клейноди у свої руки, в смерти Журіті, а навіть у тому, що він не вмів тихо ходити по лісі, не вмів полювати і воювати, що було в очах індіян великим злочином. В найтяжчих випадках племінна рада засуджувала на вигнання з племени. Вирок смерти вважався легшим від вигнання, але сукупність злочинів Арасі була така велика, що закон племени не мав для неї відповідного виміру кари. Тому всі були згідні з Інає, коли він запропонував видати Арасі в руки білих.
— Так, так! — кричали присутні. — Він вже більше не індіянин!..
— Він жив серед білих, він хотів іти до білих, а тому він підлягає законам білого племени!.. Хай іде, звідки прийшов!..
Винісши цю постанову, ґваянці церемоніяльно передали кінці шнурків, що ними був зв’язаний Арасі, в руки Морейри, а тим самим і право на в’язня.
В другій справі, над якою мала радити рада племени, — в справі переходу в Долину Іґурей і об’єднання з родом, яким рядила Соняшна Династія, голоси поділилися. Одні хотіли йти, другі — ні. Але, коли Інае, Тамандуа, Асір, Аракень, Моема і майже всі видатніші мужі племени заявили, що завтра відходять, — погодилася і решта.
— Коли вони всі підуть, то з ким тоді лишимося? — справедливо міркували противники об’єднання і, рад-нерад, мусіли годитися.
Однак, коли вже рішення запало, а вождем походу одноголосно обрали мужнього Тамандуа — над оселею повисла велика радість. Всі спішилися, збирали речі та зброю, і Морейрі коштувало великого труду умовити індіян не палити проти ночі ок, щоб бодай було де переночувати.
Та на другий день раннім ранком оселя вже палала. Звичай велить при переході на нове місце палити за собою оки і нищити все, що лишається. Так зробили й'ґваянці.
І коли величаве сонце викотилося на небо, побачило таке: на високорівні, що припирало до вод Жовтої Ріки сумно курилися рештки індіянських жител, а від них розходилися у двох напрямках люди. Більший натовп під проводом кремезного Тамандуа прямував на південний захід, а менший гурт, оточивши скованого в кайдани в’язня, пробивався до берега Парани.
Бог вогню
В гваянській оселі почувалася напружена нервозність, сполучена з великою дозою страху. Всі пошепки говорили про завтрішній ранок, коли білий гість має лякати ботокудів особливим вогнем, що блискає і гримить з надзвичайною силою, але не робить ніякої шкоди. Жібоя ходив від однієї оки до другої, від гуртка до гуртка і наказував, щоб індіяни не боялися. Та видно було по ньому, що він і сам почував себе трохи непевно.
Одинока тільки Іботіра нічого не боялася, і її очі заблищали дикою радістю, коли вона довідалась про цей вогонь.
— Де він, де?.. — спитала нетерпеливо.
— Я не маю його тут, Квітко, — відповів Данко. — Я залишив усе в дуплі старої та тажуби, що росте над берегом ріки біля трьох великих каменів, де б’є джерело. Тепер треба піти і принести.
— Я піду і принесу! — підскочила вона.
Жібоя спочатку думав вислати по Данкові речі когось із чоловіків, але, коли його сестра висловила бажання іти сама, — подумав і погодився.
— Іботіри ботокуди бояться більше, як мужів племени, — сказав він Данкові. — Хай іде. Вона вміє ходити, як вітер, і навіть найпильніші очі і найгостріші вуха не бачать і не чують, коли ходить Іботіра. Іди, Іботіро...
Справді, Іботіра крутилася коло звичайної роботи, а потім щезла з оселі так непомітно, немов крізь землю провалилася. Ніхто не бачив, коли і як вона перелізла через частокіл, і взагалі ніхто не догадувався, що вона кудись пішла.
До Данка ґваянці ставились з великою пошаною і забобонним страхом. Ніхто не наважувався до нього підходити, чи говорити з ним. Тільки коли хлопець проходив по оселі, всі лишали свої зайняття і пильно дивилися йому вслід. Навіть молоденький морубішаба спочатку тримався від нього на поштивій віддалі і не важився зачіпати його розмовами. Зрештою, він не смів виходити з оки, а Данка, навпаки, тягло подивитися зблизька на життя індіян, і він вештався по окарі.
Ціла оселя складалася з восьми величезних ок, повних людей. Довкола йшов високий на чотири метри частокіл, а від нього до кожної оки тягнулися додаткові внутрішні перегородки, рівно високі. Таким чином кожна ока мала своє окреме заднє подвір’я, відгороджене з обох боків від інших.
Вхід до оселі мав подвійну браму: одну біля зовнішнього частоколу, другу — біля внутрішнього, що тятивою відділяв ще одне подвір’я від цілої оселі.