В загородах, що Лежали поміж оками і частоколом, кипіла звичайна робота. Чоловіки робили стріли, луки, списи, або щось випалювали. Жінки пряли на веретенах бавовну, терли на дерев’яних терках крохмалисті коріння мандьоки, віддушували її, ліпили великі балабушки і розкладали на високих, виплетених з гілляк ґратах проти сонця, щоб сушилися.
В другому подвір’ї Данко наткнувся на виготовлення ауаті — напою з кукурудзи. Понад десяток жінок сиділи довкола великого дерев’яного корита, мололи зубами молоду кукурудзу і спльовувати її в корито. Три таких, повних уже коритах стояли проти сонця і ферментували, заправлені медом, гнилим м’ясом, кістками і різними коріннями. Від корит ішов жахливий сморід, а їхні боки густо обліпили цілі рої великих зелених мух.
Данкові стало недобре, і він поспішив відійти з тієї «фабрики». Був радий, що вже давніше знав про спосіб виготовлення тих напоїв і не погодився сьогодні ранком їх пити, хоч в готовому вигляді вони не викликали обридження: переферментований, відціджений і відстояний напій мав колір пива, був прозорий і навіть приємно пахнув.
Вештаючись по оселі. Данко думав про Фрузю. Вона вчора видерлася з його рук і втікла, коли він заходив до оки, і тепер не показувалася. Почасти це смутило хлопця, але почасти він був і радий. Бо що робив би з мавпою, коли б її довелося забрати додому? Ще в Санто Антоніо це не було б великим клопотом. Але як тримати мавпу в місті? В клітці хіба? А тварини і птахи, позбавлені волі, в Данка завжди викликали великий жаль. Він мало не плакав, коли довідався, що Коарасіаба підрізав білій арарі — Рріко сухожилля, на все життя позбавивши нещасливого птаха можливости літати. Тим більше було б йому жаль Фрузі, коли б довелося її тримати на ланцюжку, або в клітці.
— Ні, нехай вона краще вернеться до свого «племени»! — вирішив Данко і пішов до оки.
Застав там самотнього Коему, що від нудьги гойдався ліниво в гамаку, і присів біля нього.
— Твій дід, Ранку, — почав він розмову, — просив мене, щоб я пішов до тебе і розповів тобі про скарби, знаєш?
Коема дуже зрадів, що гість заговорив до нього, і усміхнувся.
— Я не пам’ятаю діда, — сказав з жалем. — Але всі кажуть, що він дуже мудрий.
— Це правда, Ранку: твій дід надзвичайно мудрий і добрий. Я його дуже люблю і шаную. Він мене багато вчив і врятував від смерти. Мого батька також.
Між хлопцями відразу зав’язалася жива розмова. Вони оповідали один одному про себе, про своїх родичів і життя. Коема, обдарований великим природним розумом, дуже легко схоплював і перетравлював у своїй голові різні ніколи не бачені і не чувані речі з такою бистротою, що це дивувало Данка.
— Знаєш, Коемо, сказав він, — коли б ти поїхав зі мною і повчився серед білих людей, то вернувся б ще мудрішим, як твій дід — Соняшний Волос.
Коема подумав і покрутив головою.
— Ні! — сказав поважно. — Я не можу нікуди йти. Я мушу бути в племени, бо я же — морубішабою.
— А коли б дід схотів тебе послати до білих, ти б пішов?
— Коли дід схоче, тоді піду.
— То я попрошу діда, щоб тебе пустив зі мною. Хочеш піти зі мною до мого батька?
— 3 тобою піду, але не на довго.
Потім подумав щось і додав:
— Ліпше приходьте з твоїм батьком до нас жити. Ти маєш сестру?
— Ні.
— Шкода. Коли б ти мав сестру — я б з нею оженився. Або, коли б я мав сестру, — то віддав би тобі за жінку.
— Але ж, Ранку, — засміявся Данко, — куди ж нам ще женитися?!
— Чому смієшся? — запитав Коема. — Дівчата можуть рости, а ми — також. Мій дядько вже вибирає для мене дівчину.
— І що?
— Не знати. Є чотири. Треба тільки почекати, щоб побачити, котра буде ліпша для мене. А ти вже вибрав?
— Що вибрав?
— Дівчину.
«Ого, — подумав Данко, — дав би мені тато, коли б я від цих років уже собі дівчат вибирав!..» — і засміявся знову.
— Ні, Коемо, — відповів уголос, — я ще не вибрав.
— Не треба відкладати, — повчально сказав Коема. — Потім всіх ліпших дівчат повибирають інші юнаки, а тобі доведеться брати таку, яка залишиться в племени... Та чого ти смієшся?
— Бо в нашому племени, Коемо, є дуже багато дівчат і багато хлопців. Так що всім вистачає.
— А-а-а, то добре!.. І як ти думаєш, будеш платити тестеві подарунками, чи роботою?
— У нас, Коемо, за дівчину не треба платити ні подарунками, ні роботою. Коли дівчина і хлопець хотять побратися, то беруться — і все.
Коема дуже здивувався:
— Як?! І батько віддає доньку задаром?
— Задаром. А, коли батько багатий, то ще й дає дочці багато всякого добра: одежу, начиння і... і багато такого, чого ти ще не знаєш.