— То знаєш, що? — зрадів Коема. — Коли мені прийде час женитися — я прийду до вашого племени по жінку.
Данко споважнів.
— Я тобі скажу; Коемо, що найкраще брати жінку тільки зі свого племени. Чужа жінка не спече тобі печені, до якої ти привик, не зробить тобі такого доброго напою, який вживають у твоєму племени, чужа жінка привчена до інших законів. Я буду женитися тільки з дівчиною свого племени!
— Ти правду кажеш, — задумано відповів Коема. — Тому наші юнаки не хотять женитися з ботокудками...
Поговорили ще трохи про всякі речі, а потім Коема запропонував:
— Дай мені те, що ти маєш на шиї, а я тобі віддам своє намисто. Моє краще. Дивись, скільки тут зубів!.. І всі з молодих тварин. Нема ні одного попсованого. Але мені не шкода. Бери!
— Ні, Ранку, не можу!.. Дам тобі щось інше, але цього — ні. Це мені дала моя мати. Вона вмерла... Твій батько також вмер... Ти не маєш нічого від батька?
— Маю розбиту глиняну люльку. Коли був бій батько згубив цю люльку. Потім мати знайшла і сховала.
— Де ж вона?
— Не знаю. Мати сховала, кажу тобі.
— А ти б проміняв цю люльку за щось інше?
— Ні. Вона стара і розбита, але я не проміняв би її на багато-багато нових і гарних... Ага, вже знаю! Ти також не хочеш міняти свого шнурочка навіть на таке гарне намисто, бо то від матері. Так?
Данко був зворушений і здивований тонкою догадливістю Коеми і, щоб віддячитися чимсь, сказав:
— Твоя мати, Коемо, дуже хоробра і мудра.
— О-о! — з гордістю випростувався Коема. — А яка вона сильна, щоб ти знав!.. Вона дужча від багатьох мужів племени.
— Знаю. Мені твій дід казав... А твій дядько також сильний і відважний.
— Так. Його в племени дуже шанують.
— А він не має родини?
— Ні. Була жінка і двоє дітей. Жінка вмерла, а дітей покрали ботокуди.
— І ті діти в них?
— Нема! — глухо сказав Коема. — З’їли дітей...
Данкові пішов мороз поза шкірою, і він, щоб змінити розмову, спитав:
— Ви самі живете в цій оці?
— Живемо тут я, мати, дядько та ще троє мужів. Вони пішли з Кам’яною Рибою. їхніх жінок також покрали ботокуди.
За розмовою непомітно збіг час, і в оку увійшов Жібоя. Він власноручно приготував обід з печені та овочів і гукнув хлопців їсти.
Після обіду все плем’я, за виїмком Коеми і вартових, гурмою кинулося до ріки купатися. Побіг з ними і Данко. Хлюпався у воді, кричав, поринав і перевертався, як і всі інші, чим відразу проломив між собою та ґваянцями стіну остраху й недовір’я.
— Ти хто? — питалися його щоразу індіяни.
— Я — Данко.
— А-а, ти Данко!.. — цілком вдоволилися відповіддю індіяни, ніби це ім’я їм все казало, і хлюпалися далі.
По купанні ціляли з луків і списів рибу в ріці, щоб було на вечерю. Риби в Іґуреї було маса, і вона становила собою один з основних елементів харчування індіян.
Взявши в одного ровесника лук, Данко і собі з деяким острахом спробував щастя. Боявся, що не вцілить і осоромиться перед племенем. Але страх був даремний, бо він уже мав добру вправу, і перша ж випущена стріла пробила рибу, перекинувши її відразу на бік. Риба попливла з водою, а пір’я стріли коливалося під вітром, ніби полум’я надзвичайної свічки.
Данко кинувся в ріку, піймав рибу за стрілу і думав, що викличе богзна, яке здивовання, але помилився. Ніхто на це не звернув особливої уваги. Натомість невдалі стріли інших викликали здивовання і кпини.
Вернулися до оселі вже перед заходом сонця, а Іботіри все не було. Це почало турбувати Данка, але Жібоя його заспокоїв:
— Іботіра знає, що робить. Вона пішла непомітно і вернеться непомітно. Не турбуйся.
Коли сонце зовсім похилилося на захід, дали знати, що під частоколом знову стоять ботокуди.
Жібоя, Данко і всі інші ґваянці пішли до брами.
— Чого хочете? — спитав гнівно Жібоя.
— Хочемо знати, хто є той білий хлопець, котрий у вас гостює! — домагався Убіражара.
— Він вам уже казав, що дізнаєтеся завтра, — відповів Жібоя. — Ідіть геть!
Але ботокуди були вперті і не відступали.
— Покличте Кам’яну Рибу!.. — гукали вони.
— Чому не вийде Кам’яна Риба?!
Тоді наперед виступив Данко і звернувся до Убіражаои:
— По якому закону ти, Убіражаро, приходиш до чужої оселі питати про її гостей?
— По закону права! — крикнув Убіражара. — Я — морубішаба обидвох племен і бог вогню!..
Безличність ботокуда роззлостила Данка, і він постановив собі відповісти також безличною брехнею:
— Ага, так?.. — крикнув Данко, почуваючи, що у нього від хвилювання перетинається голос. — Тоді я кажу, що ти — брехун! Ти не є богом вогню, бо богом вогню є я! Чуєте всі?.. Я, Данко Сокіл, є білим богом вогню і завтра покажу вам свою силу! А сьогодні — тікайте звідси чимдуж, бо спалю всіх!..