Не лише ботокуди, але й ґваянці від страху подалися далі від страшного гостя, і тільки один Убіражара залишився на місці. Тепер він був переконаним, що білий хлопець також має сірники і може похвалитися добуванням «небесного вогню» перед обома племенами, в той час, коли Убіражара більше сірників не мав.
— Я не боюся твого «небесного вогню»! — шепнув тихо Убіражара Данкові. — Я знаю, що ти брешеш!
— Ти нічого не знаєш, ботокуде! — так само тихо відповів Данко. — І зі мною тобі буде тяжче дати раду, як зі всіми індіянами. Марш звідси!.,.
Убіражара погрозив кулаком і відійшов, а схвильований і сердитий Данко вернувся до оки. Сів мовчки біля Жібої проти вогнища і задумався. Коема гойдався в гамаку, Жібоя курив люльку і до чогось прислухався. Данко зрозумів, що він чекає приходу сестри.
— Жібоє, — обізвався Данко, — чи не вислав би ти кілька мужів навпроти Кам’яної Риби? Я боюся, щоб з ними не трапилось якоїсь поганої пригоди....
Жібоя похитав толовою:
— Ні. Вони завтра, або післязавтра будуть тут.
— Звідки знаєш?
— Знаю. Знаю, як ти йшов. Ти зробив багато зайвої дороги. Кам’яна Риба пішов до Соняшного Волоса — два дні. Коли несуть щось тяжке, мусять іти довше ще два дні. Завтра, або післязавтра будуть тут.
Данко подумав, що ці розрахунки людини, котра вміла рахувати тільки до десяти, не позбавлені логіки.
— Добре, — сказав. — Але все ж варто було б вислати допомогу.
— Не можна! — твердо сказав Жібоя. — Кам’яна Риба не казав. Мужі потрібні в племені для охорони Ранка.
Ранок усміхнувся при тих словах і сильніше гойднув гамак.
Гамір в оселі стих, стихло і в халупі. Всі троє мовчали, і кожен думав щось своє. Глибокий спокій лиш інколи порушували сухі, короткі тріскоти дров у багатті, та шелест тростяної покрівлі оки, яку нехотячи кудовчив сонний вітер. ІІоза тим панувала нескаламучена нічна тиша, і тому Данко аж здригнувся, коли побачив навпроти себе Іботіру. Вона з’явилася, як тінь, і стояла пригноблена і розгублена.
— Іботіро, ти?! — схвильовано шепнув Данко. — Принесла?..
Іботіра похитала заперечливо головою:
— Дупло старої татажуби порожнє...
— Що?! — схопився, як опарений хлопець. — Що кажеш, Квітко?!.
— Дупло порожнє, — тихо повторила Іботіра.
— Там нема нічого.
— То ти не там шукала!.. Цього не може бути!.. — з розпукою заговорив Данко.
— Шукала, як ти казав: стара татажуба біля трьох каменів, з-під яких б’є джерело... Ми всі знаємо це дерево, — потиснула плечима Іботіра і втомлено сіла біля вогнища.
Данкові здавалося, що очі Коеми й Жібої проколюють його розпеченими штилетами, і він, як божевільний забігав по халупі.
«Що тепер буде?.. Що буде?! Покажуся брехуном перед індіянами... Зрештою, хіба ж я не брехун?.. Хіба ж я не заявив з такою самовпевністю, що є білим богом вогню?.. От. тепер маю!.. І що я скажу завтра, коли прийде Убіражара зі своїм племенем?.. Як покажуся їм на очі?..»
— Ні, цього не може бути! — крикнув ще раз вголос. — Ти добре шукала, Квітко?
— Шукала. Шукала поблизу татажуби. Нема. Там був хтось...
Страшна догадка осінила голову Данка:
— Ботокуди!.. Я бачив ботокудів!.. Це — вони!.. Жібоє, дай мені свого списа і лук... Я піду сам подивитися.
Жібоя навіть не підвів голови.
— Бери, — сказав байдужо. — Коли вернешся?
— Вернуся до сходу сонця.
— Іди. Ми будемо чекати тебе...
«Будете чекати... — подумав гірко Данко. — А що ж я вам поможу? Хіба тільки своєю появою ще більше роздражню ботокудів... Ах, і пощо я вихопився з тією похвальбою?!»
І він, вхопивши списа й лук, мерщій подався з оки, щоб не бути під обсервацією допитливих поглядів господарів.
Вийшов за браму і подався навпростець через густу темінь. Був такий пригноблений почуттям стиду, що не вважав ні на що, не крився і не дивився по сторонах. В цю хвилину був би навіть радий, коли б зустрів смерть. Уява завтрашньої зустрічі з ботокудами хльостала його пекучими батогами і гнала вперед.
Так біг може з чверть години, поки холодне нічне повітря не вспокоїло його розбурханих нервів, і тоді став:’
«Що ж це я роблю? — спитав сам себе. — Чи це розумно? Я вийшов шукати татажуби, отже, мушу робити так, щоб її знайти, а не бігти Бог-зна куди!»
Він зупинився і почав міркувати.
— Данку! — раптово почув коло себе тихенький оклик і мало не зімлів від несподіванки.
— Данку, ти не туди йдеш!.. Ходи за мною! Я знаю, де росте татажуба, — шептав далі знайомий голос.