Муссурана
Зв’язаних хлопців ботокуди довго несли, а нарешті затягнули в якісь кам’яні челюсті і кинули на землю.
— Ми в печері піяґ, — тихо сказав Коема. — Тут колись помер мій батько, а перед входом мати вбила чотирьох ботокудів. Сама! О, моя мати — найсильніша і найвідважніша серед усіх жінок!..
Та Данкові це все зараз було байдуже, і він не відповідав нічого.
«Темінь, — думав він. — Знову темінь, знову зв’язані руки й очікування смерти. І чому воно кожного разу так по-дурному складається, що я майже ніколи не маю можливосте боротися?.. Ех, коли нема волі, то ні сила, ні розум, ні відвага нічого неварті! І коли мені Господь-Бог ще раз допоможе врятуватися, то запам’ятаю собі раз і на завжди: найцінніше для людини є свобода! Вона вартісніша, як життя, бо життя без свободи — це мука!
Такі і всякі інші думки переходили через голову Данка, а він лежав, стиснувши зуби, і широко відкритими зіницями вдивлявся в смоляно-чорну темінь.
— Коемо, — обізвався нарешті, — ти спиш?
— Ні.
— Давай спробуємо розв’язатися.
— Навіщо пробувати?
— Як «навіщо»?! — вкрай здивувався Данко. — Коли розв’яжемося — можемо втікати.
— Ми не розв’яжемося, Данку.
— Звідки ж ти знаєш? Треба спробувати.
— Я вже пробував. Навіть коли я зв’яжу, то ніхто не розв’яжеться, а ботокуди уміють в’язати краще, ніж я.
— То що ж? Лежати отак і чекати? До чого ж ми дочекаємося?
— Ну,— цілком спокійно заговорив Коема, — це вже відомо: завтра нас повбивають на муссурані, спечуть і з’їдять. Але тоді моє плем’я помститься так, що від ботокудів і половини не лишиться. Коли б ще й твоє плем’я прийшло сюди помститися за тебе — то ботокуди пропали б цілком.
Данкові волосся стало дуба і від згадки про муссурану і від того байдужого тону, яким говорив про смерть Коема.
— Ат! — скрикнув він нервово. — Ти думаєш про помсту, а я думаю про те, як би видертися звідси!..
— Ти хіба не хочеш, щоб за тебе одного вбили багато-багато ботокудів?
— А ти? — не знайшов кращої відповіди Данко.
— О, я хотів би! — палко скрикнув Коема. — Тільки шкода, — зітхнув щиро, — що я — останній нащадок Соняшної Династії. Коли мене вб’ють — плем’я знову залишиться без морубішаби.
Данко цілком розгубився від такої логіки і не знав, що відповісти.
— А за мене, — продовжував Коема, — ґваянці будуть мститися! Ух!.. Тоді вже піяґи не будуть зупиняти ґваянців, щоб зберігали життя, бо, навіщо ґваянцям жити, коли вони не матимуть правдивого морубішаби?
Данко мовчав, приголомшений такими міркуваннями.
Коема також затих і щось мимрив собі під носом. Але потім присунувся ближче до Данка і зашепотів:
— Слухай:
«Ви, нікчемні, брудні ботокуди,
Не радійте з моєї смерти.
Моє тіло невелике,
Моє м’ясо тверде і несмачне.
Але за мене ґваянці,
Поберуть луки і списи.
Вони спалять вашу оселщ,
Вони повбивають всіх ваших мужів…»
— Що це?.. Що ти говориш? — спитав наляканий Данко, думаючи, що Коема збожеволів.
— Я не говорю, — здивувався трохи Коема, — я співаю пісню смерти. Слухай далі:
«За смерть молодого Ранка
Буде вам жорстока розплата.
А за білого бога вогню...»
— Цить! — крикнув Данко і хотів заткати вуха.
Але набряклі в китицях руки були міцно зв’язані сирицею, і Данко, зробивши спробу піднести їх до вух, ще раз пригадав, що він не має волі. Не має волі навіть настільки, щоб торкнутися власними руками власних вух! Це привело хлопця в таку лють і викликало такий шалений протест, що він заскреготів зубами, стримуючи ридання.
— Що тобі?—спитав Коема.—Тебе, може, щось вкусило? В цій печері напевне є отрутні павуки і стоноги. Ха-ха-ха! Ботокуди були б дуже злі, коли б побачили нас спухлих від отрути, бо тоді не могли б нас їсти...
— Замовчи! — прошепотів люто Данко, стараючись скрити ноти жаху в голосі.
— А-а, я забуваю, що ти також мусиш скласти пісню смерти. Вже більше не буду тобі перешкоджати. Але ти, коли скінчиш, то скажеш мені. Тільки придумай щось дуже-дуже страшне, щоб ботокуди налякалися, знаєш?..
Жах, що залізною рукою душив Данка за горло, поволі слабшав і переходив у ніяковість. Він порівнював себе до Коеми, для котрого в даний момент смерть стала навіть не другорядною, а якоюсь зовсім маловажною необхідністю, проти якої не варта ні протестувати, ні боронитися. От смерть собі — і смерть. Нічого важливого. Цей дванадцятирічний хлопець з соняшним знаком на грудях думав виключно над тим, щоб померти ефективно, як личить мужеві, тим більше морубіщабі, і щоб його вороги зазнали якнайбільших втрат. Почуття страху, що гнобило зараз Данка, для Коеми було чудним і незрозумілим. Правда, і Данко не належав до боягузів, і Данко міг вмерти по-геройськи, коли б було за що. Але смерть Коеми мала сенс і ціль в даному випадку: вона послужила б свого роду гаслом для племени. А Данкова смерть? За що, властиво, мав умирати? Яку користь принесе своєю загибіллю?