— Ні, ні, це глупо, абсурдно, ідіотично!!! — стогнав усередині Данко і так стискав зуби, що в нього аж щелепи боліли.
Та, як би там не було, старався здушити прояви свого страху назовні. Гордість не дозволяла йому показатися боягузом перед Коемою, і він постановив собі твердо відіграти свою сумну ролю до кінця.
Спробувавши на всякий випадок ще раз звільнитися з сириці, Данко переконався, що дійсно всі зусилля йому нічого не дадуть. Тому постарався лягти якнайзручніше і пустив на волю свої думки.
Лежав він так досить довго і вже почав дрімати, як раптом почув на своєму обличчі дотик чогось теплого і вогкого. З несподіванки задрижав і відсунувся далі. Але це нічого не помогло. Невидима в темноті звірина стрибнула йому на груди і теплими лапками почала обмацувати його обличчя.
— Фрузю, Фрузю!.. — зойкнув Данко з невимовної радости. — То ти не втікла?! Ти знайшла мене?! Ти прийшла до мене?! О, моя люба, хороша мавпочко!..
— Що там таке? — спитав Коема. — З ким ти говориш?
— Зі своєю мавпою, Коемо. З тією самою, що втікла вечером, коли я заходив до вашої оки.
— А вона вміє говорити?
— Ні, не вміє.
— Шкода. Коли б уміла говорити — могла б побігти до твого племени і оповісти про твою смерть.
«Що цей Коема мені на кожному кроці про смерть згадує?!! — зло подумав Данко. — Чи й справді наша загибіль вже така невідклична, що про ніякий рятунок не може бути мови?»...
— Фрузю, Фрузю, — заговорив стиха, — поможи мені розв’язатися... Ось тут, Фрузю, отут!..
І Данко, обернувшись спиною догори, почав рухати пальцями.
Фрузя, однак, інакше зрозуміла Данкові слова і рухи. Вона вирішила, що хлопець з нею бавиться. Тому скочила йому на спину, почала там перекидатися і вдавати, що їде верхи.
— Ні, Фрузю, не те! — пояснював далі Данко. — Отут треба розв’язати, або перегризти. Розумієш? Отут, Фрузю, отут!.. Ах, яка ж ти дурна!..
Коли б не темінь і коли б Данко міг показати, що треба робити, — безсумнівно, Фрузя розв’язала б, або поперегризала б тонкі паски сириці. Але в таких обставинах бідна мавпа ніяк не могла вгадати, чого від неї вимагають. Вона то ловила Данка за пальці, то обіймала його за шию, то з великої втіхи облизувала йому обличчя.
Як не старався Данко вияснити звіряті свої вимоги, як не просив, — нічого не помагало. Скінчилося тим, що розчарований втраченням останньої надії на рятунок хлопець став сердитись і нетерпеливитись, а на його окрики у вході заясніло світло смолоскипів, і в печеру увійшло четверо вартових ботокудів.
Фрузя моментально скочила і забилася в найтемніший кут, але ботокуди її помітили і кинулися за нею.
— Не руште! — закричав Данко. —Не вбивайте її! Це — моя мараґіґана!..
Сам не вірив, що таким поясненням врятує життя мавпі, а прийшло воно йому в голову чомусь при згадці за Канту. Однак, на ботокудів це справило велике враження. При світлі смолоскипів було добре видно, як порозтягалися від здивовання їхні обличчя і вирячилися перелякані очі. Людська смерть була для них справою привичною, але «мараґіґану» — передвісницю смерти вони бачили вперше.
Мовчки позадкували ботокуди до виходу, а в печері знову стало темно — хоч око виколи.
— Данку, — підсунувся до нього Коема, — чи та мавпа є тільки твоєю мараґіґаною, чи й моєю також?
— Ет, Коемо, відчепись! — роздратовано відмахнувся Данко. — Я хочу спати
— Так, перед муссураною треба виспатись, щоб мати силу, — погодився Коема. — Притулись ближче до мене, бо мені холодно.
Данко присунувся щільно спиною до Коеми, а Фрузя знову підійшла до свого пана і згорнулася в клубочок, довірливо притулившись до його грудей, — і незабаром всі троє поснули.
Збудили їх сильні крики і біганина знадвору. Фрузя відразу підняла голову і насторожилася,
Коема сів, нашорошивши вуха, а Данко й далі лежав, стараючись відгадати, що то може бути.
В печері панував півприсмерк, але надворі вже було добре видно, і коли хтось пробігав біля входу — по стінах печери пересувався косий сніп тіни.
— Що там таке, Коемо? — тихо спитав Данко, знаючи, що Коема має гостріший слух.
— Цить! Дядько Жібоя прийшов і свариться за нас з Убіражарою...
Чим довше. прислухався Коема до неясних відгуків голосів, тим більше непокоївся, а врешті впав і почав битися головою до землі.