Насправді Данко не думав ні про яку пісню смерти. Він попросту хотів спокою і відпочинку. Облегшивши свою душу сльозами, тепер відчував потребу побути насамоті сам з собою, зі своїми думками.
Але якось мимо його волі ті думки зосереджувалися саме довкола пісні смерти — тієї пісні, яку по закону всіх індіянських племен співає в’язень перед загибіллю намуссурані. Зміст пісні одноманітний: смертник мусить похвалитися великим числом своїх перемог над ворогами, вилаяти своїх переможців та пригрозити їм жорстокою розплатою свого племени. З того виходило, що Данкова пісня смерти, складена на цих засадах, не мала б ніякої вартости: адже Данко досі з ботокудами не воював, лаятися майстерно не вмів і знав, що його «плем’я» не буде мститися. Шкода було навіть силуватися таку пісню укладати.
Надворі галас поволі стих, і в печеру увійшло кілька ботокудів. Вони підхопили Данка і поволокли його геть, не давши йому навіть можливости сказати на прощання кілька слів Коемі. Тільки Фрузя, набравшись раптом відваги, вилізла з печери і почимчикувала на всіх чотирьох за своїм паном.
— Мараґіґана!.. Мараґіґана!.. — падали довкола приглушені вигуки.
Данка донесли до оселі, посадили на землі і стали розмальовувати, хоч він лаявєя, кричав і протестував. Та опиратися зв’язаному перед кількома дужими дикунами не було можливости, і Данко врешті-решт скорився.
Його буйні кучері скоро зникли під грубою верствою густої фарби. На тілі з’явилися дивовижні визерунки, в яких, треба признати правду, ботокуди були також неабиякими мистцями. Так що Фрузя, котра невідступно крутилася біля хлопця і приглядалася до зовнішніх змін його образу, під кінець виявила безмірне захоплення і стрибала з радости, мов навіжена.
За яких півгодини розмальовування скінчилося, Данкові розв’язали руки і ноги, а натомість накинули один зашморг на шию, а другим обв’язали його довкола пояса і погнали на окару.
Перед оселею довкола широкої площі, розчищеної і заметеної з нагоди свята, густим ланцюгом стояли ботокуди, а трохи оподалік на високому горбочку збилися в купу перелякані і збентежені ґваянці.
В центрі окари лежало дві купи дров, наготовлених для вогнища. Поміж ними на віддалі яких 4-5 метрів між собою було закопаних два грубих стовпи з просверленими дірами на зразок вушок від голки. Поруч лежав грубий шнурок — муссурана.
При вигляді того всього Данка обняв тоскний, смертельний жах.
В’язня підвели до Убіражари, що сидів на розстелених шкурах, оточений піяґами та видатнішими ботокудами. Всі вони були розмальовані від голови до ніг, а в Убіражари під подувами вітру тремтіли на голові барвисті пір’я величезного акванґапе.
Почалася церемонія муссурани.
Смертника насамперед мали ображати і висмішувати.
— Ти сьогодні, — почав Убіражара, — мав показати нам свою силу. Показуй! Ми чекаємо...
Як лише Данко побачив перед собою розмальованих канібалів і почув насмішливі слова Убіражари, його страх минув безслідно, уступивши місце сліпій ненависти.
— Коли б я тільки показав свою силу, буґре, — голосно сказав хлопець, — то і ти і все твоє нікчемне плем’я посліпло б і поглухло б на місці!'
— Ха-ха-ха! Коли ти такий сильний, то чому ж дав, щоб тебе зв’язали?
— Ха-ха-ха! — відповів Данко. — Коли ти бог вогню, то чому ж досі не спалив ґваянців?
— Ще прийде час на них!
— Ні, не прийде, ботокуде! Прийде смерть на вас всіх через твою дурну голову!
Ботокуди мали звичку в таких випадках кричати всі разом, щоб якнайбільше дошкулити в’язневі образливими словами. Але на цей раз всі були занадто приголомшені і занадто зацікавлені дивним хлопцем, а тому мовчали. Отже, Данко мав можливість говорити так, щоб всі його чули.
— Ти дурний, буґре, — продовжував він, — і все твоє плем’я дурне, коли вірить, що ти бог вогню. Скажи, звідки ти взяв той вргонь, яким лякав плем’я?
Убіражара волів би, щоб слова Данка покривалися загальним криком, але, на його превелику злість, ботокуди стояли нерухомі й німі.
— Мені Тупан дав небесний вогонь! — крикнув він голосно.
— Брешеш! Я знаю правду: коли тебе скинули, як здохлого пса, зі Скелі Невороття, ти не забився, а встав і пішов у ліс. Там ти зустрів білих людей і випросив у них білі палички, що загораються, коли їх потерти. У нас кожна мала дитина вміє здобувати з них вогонь.
Убіражара відчував, що ґрунт під його авторитетом починає хитатися, і страх стиснув йому серце.
— Досить! Досить!.. — закричав і зірвався на рівні ноги.
— Ні, не досить! — кричав і собі Данко. — Де той твій небесний вогонь? Покажи його! Дай сюди, хай я побачу!..