Коарасіаба поклав свою шорстку долоню Данкові на голову і тихо сказав:
— Я для тебе більше не Коарасіаба, а брат Іван.
— Що?! — здивувався Данко.
— Дивись! — гордо показав Коарасіаба на свої груди, де звисав на дебелому ланцюжку великий хрестик. — Я тепер для білих називаюся Іван, а твій батько — є моїм хресним батьком. Ми, Данку, тепер є з тобою братами, бо маємо одного батька. Хе-хе-хе!..
Та, не дивлячись на радість, Данко почував себе так ніяково перед цивілізованими людьми, що готовий був провалитися крізь землю, і, щоб відвернути від себе увагу, закричав:
— Коемо!.. Коемо!.. Ходи сюди!.. Тут є твій дід — Соняшний Волос!.. Заведи цих всіх людей до оселі, а я біжу до ріки!..
І він, уже не чекав більше, дременув до берега — тільки закурилося.
Епілог
— Ну, панове, досить! — сказав Ґроссбах. — Я сьогодні вже так наговорився і стільки наслухайся, що в мене і язик задеревів і вуха попухли. Женіть нас спати, отче парох. Нам завтра рано в дорогу.
Всі повставали з місць, за виїмком одного Данка, котрий сидів самотно при вікні і ще раз переживав події сьогоднішнього дня. Видавалася вони йому такими неймовірними, як у недавньому минулому видавалося неймовірним існування Санто Антоніо і манастиря, де він сидів тепер.
Саме в цю хвилину, коли Ґроссбах пропонував іти спати, перед очима хлопця яскраво виступила остання сцена в Долині Іґурей: поворот мужів племени зі скарбами і смертельно пораненим Ітапірою на ношах, виплетених з пальмового листя. Духи казали правду старому піязі, бо він і Убіражара загинули в один день. Недалеко оселі гурток ґваянців під проводом Ітапіри зустрівся з гуртком утікаючих ботокудів на чолі з Убіражарою і вступив з ними в бій. Ітапіра власноручно убив Убіражару, але й сам дістав смертельну стрілу в груди. Так що радість ґваянців потьмарилася тяжкою втратою.
Данко попросив для себе на пам’ятку тільки старе євангеліє, але відмовився від нагороди і не прийняв скарбів, що їх охоче дарувало йому плем’я, а батько його підтримав:
— Іване, — сказав Сокіл своєму похресникові, — іколи б Данко навіть і погодився взяти ці скарбні, то я б йому не дозволив. Багатство псує людину: і привчає її до ледачого життя. Хто хоче, бути багатим — мусить власними силами ним стати. Сховай золото і каміння для племени. Колись побудуєте за них в Долині Іґурей школи, лікарн| і церкви.
Коарасіаба похитав головою.
— Ми не залишимося в Долині Іґурей, — сказав він. — Ми почекаємо тільки на наших братів з-над Жовтої Ріки і підемо звідси геть шукати іншого місця. А скарби... Що ж, коли Данко їх не хоче — будемо ховати і берегти далі.
Потім покликав Данка, відірвав від дорогоцінного арауе великий рубін, що звисав на ланцюжку, і сказав:
— Візьми це, Данку. Коли тобі, чи твоєму племені потрібна буде допомога — прийди, або передай кимсь цю краплину ствердлої крови. Хто прийде з цим знаком — може вимагати у ґваянців допомоги і скарбів...
Данко прийняв рубін і повісив його на грудях поруч материнського благословення.
— Данко десь тужить за своєю мавпою і блукає за нею в думках по Мато Ґроссо... — перервав спогади хлопця голос Ґроссбаха.
— Принаймні, половина його там лишилася, — ласкаво сказав отець Вісенте і поклав Данкові на плечі свої руки.
Данко усміхнувся. Він справді схуд і змарнів так, що від нього лишилася тільки шкура й кості.
— Нічого, отче, — сказав. — Запевняю вас, що в Мато Ґроссо лишилася якраз та моя половина, за якою не варто жалувати.
— Так?! А то чому? — поцікавився Ґроссбах.
— Бо та моя загублена половина була складена з неслухняности, легковажности, непрактичности, наївности і... з трохи зайвого жиру...
— Ов! А що ж тобі тепер лишилося?
— Що лишилося? — з сумною серйозністю задумано перепитав Данко. — Лишилось трохи досвіду, гарту і... скромности, що не дозволяє себе вихваляти.
Це було сказано так поважно, що чоловіки перекинулися багатозначними поглядами.
— Ти дуже змінився, сину, — обізвався Сокіл.
— Він просто дозрів, пане Іване, — підсумував Ґроссбах і почав прощатися: — Панове, таки справді час іти спати...