Отже, Б. Хмельницький стояв біля джерел створення Української держави, якій були властиві свої етнічні риси. Безумовно, гетьману слід було подолати значні труднощі, перш ніж він відійшов від традиційних поглядів «козацького автономізму» до ідеї створення незалежної власної держави. Реалізована у вигляді стрункої системи органів влади, господарських, фінансових, політичних і судових атрибутів, вона показала життєздатність і великі перспективи для свого розвитку.
Своєрідним гарантом успішної розбудови Української держави стала національна армія. Вона сформувалася і зросла на організаційних принципах Запорозької Січі. Її ядро становило реєстрове та запорозьке козацтво, навколо якого об'єдналося повстале («покозачене») селянство та міське населення. Під час боротьби талановитими воєначальниками виявили себе полковники. Армія формувалася із добровольців і у вирішальні моменти національно–визвольних змагань її чисельність сягала 100–150 тис. осіб.
На спільній платформі боротьби проти панування Речі Посполитої і національно–релігійного гноблення об'єдналися різні соціальні верстви — козацька старшина, українська шляхта, православне духовенство і, безперечно, міщани, селянство і рядове козацтво. Це був соціально неоднорідний табір, усередині якого існували гострі суперечності, котрі часто–густо виливалися у прямі конфлікти. Заслуга Б. Хмельницького полягала в тому, що за найскладніших внутрішньо– і зовнішньополітичних обставин він зумів підтримувати відносну стабільність і в інтересах загальнонародної справи не допустив розколу повстанської армії на протиборствуючі угруповання.
Існували також суперечності й усередині козацької старшини — панівного на той час стану. Частина представників гетьманської адміністрації, в першу чергу вихідці із шляхти (І. Виговський, П. Тетеря та ін.), прагнули до швидкого збагачення, придбання земель й залежних селян. Інша група обстоювала в цих питаннях радикальнішу позицію і не бажала допустити феодалізації козацької старшини, перетворення її на поміщиків та поновлення феодального землеволодіння у великих розмірах. Спираючись на збройну силу народу, М. Кривоніс, Д. Нечай та деякі інші полковники часто у розв'язанні соціальних питань ішли далі самого Б. Хмельницького.
На різних етапах Національно–визвольної війни гетьман проводив гнучку й диференційовану соціальну політику. У головному й визначальному питанні про землю він вважав, що необхідно зберегти дрібне церковне землеволодіння і не допустити відродження великих поміщицьких «латифундій». Не випадково протягом 1648–1653 pp. канцелярія Б. Хмельницького видала всього 17 універсалів, що підтверджували право шляхти на маєтки, і лише чотири універсали, згідно з якими вона наділялась новими землями. Козацька старшина за цей час не одержала жодного з таких універсалів. Результативність боротьби козацьких мас була такою, що навіть у перші післявоєнні роки представники гетьманської адміністрації не могли скористатися наданими їм царським урядом грамотами на земельні володіння. Переяславський полковник П. Тетеря в 1657 р. просив чиновників Посольського приказу не розголошувати змісту цих грамот. «А толко де в войске про то сведают, — казав він, — что они писарь (I. Виговський. — Авт.) с товарыщи упросили себе у царского величества такие великие маетности, и их де всех тотчас побьют, а учнут говорить: они де всем войском царскому величеству служили и за него государя помирали, а маетности выпросили себе одни они писарь с товарыщи».
Не менш далекоглядну політику провадив гетьман стосовно селянства і покозаченого населення. Він добре розумів, що за умов безперервних воєнних дій з відбірними арміями Речі Посполитої єдино правильним буде шлях союзу козацтва із селянством. Тому не випадковими, а добре продуманими були його слова, сказані польським послам під час переговорів у Переяславі у лютому 1649 р.: «Выбью с лядской неволи народ весь русский… и поможет ми то чернь вся по Люблин и Краков, которой я не отступлюсь, бо то права рука нашая». Практична діяльність гетьмана свідчила, що це були не лише загальні декларації і малозначні заяви.
Тисячі селян у роки війни припинили виконувати феодальні повинності і перейшли в козацький стан. «Усе, що живо, — зазначає Самовидець[3], — поднялося в козацтво… Навет где в городах были и права Магдебурские, присяглые бурмистрове, и райцы свои уряди покидали, и бороды голили, и до того войска йшли».
«…ми при твоїй гідності всі будемо гинути…»
У 1649 р. Б. Хмельницький почав готувати козацьку армію до нової військової кампанії проти Речі Посполитої, здійснюючи успішну мобілізацію. У травні 1649 р. в околицях Києва було вже зібрано 30 полків.
Польський уряд також відновив свої приготування до наступу в Україну. Королю сподобався запропонований польним гетьманом Фірлеєм план кампанії: об'єднати польські й військові сили, переправивши останні в козацьку Україну через Прип'ять або Дніпро.
Наприкінці травня 1649 p., зірвавши умови перемир'я, польські війська розпочали свій наступ. Жовніри вогнем і мечем відновлювали в Україні старі порядки. Основні сили польського війська почали зосереджуватися під Старокостянтиновом. Поява Б. Хмельницького під Старокостянтиновом змусила поляків відступити до Збаража, потужної фортеці. Польського воєначальника турбувала відсутність інформації про плани козацького ватажка, а полонені «язики» відмовлялися давати потрібну інформацію, тоді як Хмельницький від полонених жовнірів довідався про досить невдале розташування польських військ. І тому він під час зустрічі з ханом вирішив негайно обрушитись на ляхів силами самої тільки кінноти, правильно розрахувавши, що польські воєначальники не наважаться виступити з військом назустріч, а чекатимуть в обозі, бо були певні, що «козаки без табору ходити не звикли», то українсько–татарське військо рухатиметься з обозом. 30 червня під Збаражем козацька й татарська кавалерія заскочила ворога зненацька. До рук наступаючих потрапило близько 4–6 тис. слуг та обозної челяді. Весь польський обоз був одразу ж оточений. Козаки атакували також позиції І. Вишневецького, який підійшов сюди пізніше та розташувався окремо. Після запеклого бою Вишневецький змушений був відступити до табору польного гетьмана.
Ознайомившись зі станом фортифікацій польського табору, Хмельницький зрозумів: без належної підготовки його не захопити. При цьому покладатися треба було лише на власні сили, бо татари не вміли штурмувати укріплені позиції. В ніч на 1 липня військова нарада козацьких і татарських командирів ухвалила «вести війну дуже повільно, тримати ворога у тривозі, звідусіль його оточити», постійно обстрілювати й таким чином послаблювати його сили, чекати на закінчення в нього харчів і військових припасів і досягти врешті–решт перемоги. 1 липня наспів козацький обоз з артилерією, і Хмельницький наказав обстрілювати обложених із 30 гармат.
Спроби 3–4 липня 1649 р. штурмом оволодіти замком закінчилися для козаків невдачею. Польські керманичі спробували вести переговори з ханом і змусити його відмовитись від союзу з козаками, підкупляючи цінними подарунками. Переговори закінчилися для польської сторони цілковитою невдачею. Тим часом Б. Хмельницький продовжував облогу замку. Польський король Ян II Казимир, сформувавши нове військо, виступив на допомогу обложеним. Довідавшись про наближення короля, гетьман та хан, вирішили поспішити йому назустріч, полишивши частину війська для продовження облоги Збаража. 60 тис. козацького війська так тихо знялися з місця, що поляки нічого не помітили. Маючи від роз'їздів і розвідників дані щодо просування королівського війська, Хмельницький точно визначив його майбутній маршрут і вирішив зробити засідку, щоб атакувати противника на марші. Основні сили були зосереджені в лісах поблизу Озерної та Зборова, частина татар і козаків, яка повинна була вийти в тил королівському обозу, розташувалася неподалік Млинівець. При цьому гетьманові надавали велику допомогу жителі місцевих сіл і міст — вони, зокрема, пообіцяли сповістити умовним сигналом, що в районі Зборова Ян Казимир розпочинає переправу через р. Стрипа. Сигналом для атаки мав стати дзвін Зборівської церкви.