— Прощай… — почулися голоси.
Потім запанувала тиша: козаки потроху виходили з табору.
Максим хотів був іти й собі, але відчув таку неймовірну втому, таке знесилення, що, не зробивши й кількох кроків, сів, а потім і ліг на землю, чомусь намагаючись, щоб Кричевський його не побачив.
На ранок жовніри Радзівілла прибігли до опустілого козацького табору, добили кількох поранених і кинулися до півмертвого Кричевського — грабувати.
— Не руштеї — закричав Максим не своїм голосом.
Але вони таки встигли зняти з полковника червоний жупан, шитий золотом.
— Це сам Кричевський!.. До ясновельможного… До гетьмана!..
Кричевського накрили якимсь подраним кожушком і понесли до Радзівілла.
Максим пішов за ношами.
Три дні метався в гарячці Кричевський, три дні ні на крок не відходив од нього Максим.
Плакав і побивався Кричевський, що козаків погромлено:
— Albo to lada co dzięć tyśąć wojska stracić?[13] — скрикував він і все просив у Максима води.
Максим уже другого дня знав, що загинула сила литовського війська, що розстріляно майже всі набої, що Радзівілл, як казали його полковники, позбавлений змоги наступати на Україну.
Про все це не раз шепотів Максим старому полковникові, щоб хоч трохи його потішити.
Але Кричевський не розумів і не пізнавав хлопця.
Радзівілла ж над сподівання пізнав: не відповів на ласкаве його привітання й одвернувся з погордою.
Коли ж Радзівілл запитав, чи йде ще від гетьмана на Литву якесь військо, промовив невиразно, але зрозуміло:
— Тридцять тисяч козаків і п’ятнадцять тисяч татар.
Коли запитали в нього на третій день, чи не треба йому попа для сповіді, відповів:
— Не поможе тут і сорок попів…
— А може, ксьондза? — запитав Радзівілл. — Ти ж, пане, тільки за цієї ребелії став схизматом…
Кричевський мовчав.
— Може, ксьондза? — перепитав Радзівілл.
— Волю краще відро води холодної,— прошепотів Кричевський, метнувся, захрипів і стих.
Максим з риданнями кинувсь до нього.
Старий полковник був мертвий.
— Хоч і за хлопську справу боровся, а все ж незрівнянний був войовник! — сказав Радзівілл урочисто.
І потім, показуючи на Максима, додав:
— Обдарувати його слугу й пустити на волю…
Хитаючись, Максим вийшов з намету. Сонце вже сіло, а на заході, за чорними сосновими пущами, спалахувала пожежа.
«Куди йти?»— подумав Максим.
З примхи магната він був вільний, але ще не відчув цього.
«Куди йти?..»
Далеко за Дніпром ревнула гармата: то Степан Пободайло нагадував, що козаки чатують…
11
І перший, і другий, і третій і четвертий штурми Збаража були для козаків нещасливі.
Першого ж дня козаки переконались, що в такому просторому таборі, який вони влаштували спочатку, відборонятися неможливо.
Отже, взялися гарячково до земляний робіт і, протягом тижня спорудивши нові вали, зменшили табір майже на цілу третину.
Хмельницькому й ханові доводилося починати регулярну облогу.
Отож оточив гетьман з усіх боків і табір, і місто, зайняв усі чисто проходи, якими поляки могли тікати або підвозити вночі пашу для коней, зайняв дорогу на Вишневець і Заложці, розтацщвав частину полків у Базаринцях, Залужі й Старому Збаражі.
Одночасно звелів збудувати шістнадцять великих гуляй-городів. Були це немовби. рухомі замки, зроблені з грубих міцних колод. Посувалися вони або на колесах, або на вальцях. Під ослоною гуляй‘городів можна було тягнути готові мости, щоб переходити рів, великі драбини, щоб лізти на вал, а також інше знаряддя до штурму.
Щоб підступити якнайближче до польських окопів, звелів гетьман копати зміясті рови й прикривати їх землею для захисту від пострілів ворога. З глибини цих ровів у напрямі до міста й замка день і ніч кипіли підземні роботи.
З кожним днем наближалися козаки до польського табору, з кожним днем усе ближче до нього сипали новішанці, щоб звідти прикривати гарматним вогнем дальші роботи.
Щогодини поширювалися ці кротовини й опинилися так близько від ворожих окопів, що можна було навіть розмовляти з поляками.
Одночасно майже щодня й щоночі одбувалися штурми: Хмельницький завзявся остаточно знесилити ворога.
Він виявив надзвичайну енергію й винахідливість; він, здавалося, не відпочивав ні вдень ні вночі, він завжди сам наглядав за роботами, й козаки майже ніколи не бачили його похмурим.
Але тяжкі думки ввесь час не давали йому спокою.