Роман О. Соколовського «Богун» (1931) був першою спробою української радянської прози по-новому осмислити визвольну війну, його доля в цьому плані є досить-таки показовою й характерною.
Скоро після виходу в світ «Богун» потрапив під шквальний вогонь критики. Б. Коваленко в статті «Нацдемівська ідеологія в історичному романі української літератури», надрукованій у журналі «За марксоленінську критику» (1932 р., № 6), кваліфікував його як витвір нацдемівщини, як твір ворожий, антирадянський, а письменникові інкримінував те, що він у позитивному плані трактує постаті Івана Богуна та Богдана Хмельницького.
Ще різкішу оцінку роман дістав у колективній рецензії І в. Ткаченка, Ів. Юрченка, Л. Чернеця під назвою «Контреволюційна кащенківщина». Найбільше обурювало «критичну бригаду» те, що О. Соколовський в привабливих тонах, малює героїзм, відвагу повсталого народу, зокрема козацтва. «А опис війська з бунчуками, літаврами, — читаємо в рецензії,— все це дано в плані ствердження «української державності», захоплення та безоглядного романтизування, фетишизації війни та «хоробрих лицарів-козаків».
Не менше обурення викликало в рецензентів і те, що поразку української армії під Берестечком О. Соколовський показав як на слідок насильного затримання гетьмана кримським ханом. Навівши довгу, цитату з першого тома «Історії України» (1932), де говориться, що Хмельницький, не бажаючи перемоги своєму війську і боячись виступу проти себе козаків, сам утік до татар, рецензенти писали: «…І от цей епізод, де яскраво виявляється контрреволюційна роль старшини й Хмельницького, показано в романі як зраду хана, бо хіба ж можна ганьбити «національну гідність і честь» (?), і на замовлення нацдемів пише автор ці рядки, як і взагалі цілий роман».
Рішучий протест з боку авторів рецензії викликали образи Хмельницького і Богуна. От як недвозначно міркували вони про виведеного в романі керівника визвольної боротьби українського народу: «Хмельницький — постать, що скупчує в собі «українську державність» — той Хмель, про якого в народній пісні співається «бодай перша куля не минула». З а Богуновою характеристикою, вже він «ой, чи не вищий від усіх нас на цілу голову»… А вже Соколовський не шкодує барв, щоб подати «гетьмана всея України»: «Перед арматою на білім коні сам гетьман з генеральною старшиною. Над гетьманом бунчук і велика хоругов малинова, на ній сріблом гаптований архангел Михайло підняв меч угору.
Урочисто, поволі ступав кінь під Хмельницьким. Суворо й грізно дивився гетьман вперед».
Це найгіршого ґатунку картина взята з петлюрівсько-фашистського арсеналу, що за нею ховається пропаганда мілітаризму, української «державності» гетьманської, ідеалізація найреакційнішої суті козаччини».
Навіть без аналізу роману не важко зрозуміти, що самі вихідні, методологічні позиції рецензентів в оцінці визвольної війни 1648–1654 років, яку вони тлумачили як селянську революцію, в тракту ванні постатей Хмельницького та Богуна були хибними, антиісторичними. Вони й спричинилися до невірної оцінки твору. З повного очевидністю це підтвердить ознайомлення з твором.
Звичайно, роман «Богун» був далеко не бездоганним, у ньому мали місце серйозні ідейно-художні вади і промахи, зумовлені не досить критичним підходом О. Соколовського до старик традицій і тогочасним станом історичної науки. Але незаперечним є й те, що він став значним явищем української історичної прози 20-х років, найбільшим і найдовершенішим її художнім полотном. Він — своїми і сильними і слабкими сторонами — завершував її розвиток протягом цілого десятиріччя.
Уже само звернення О. С околовського до вітчизняної війни 1648–1654 років, прагнення Показати читачеві боротьбу українського народу за волю своєї батьківщини, героїв цієї боротьби було позитивним. Т вір розширював тематичні' береги нашої прози (та й літератури в цілому), ніби навертав собою її увагу до епохальних, поворотних подій багатовікової історії України. І масштабами охоплення життєвих (історичних) явищ, і виразністю, пластичністю змалювання героїв, і своїми батальними картинами та людинознавчо-психологічною глибиною «Богун» стояв на значно вищому рівні од усіх до нього створених українською радянською прозою романів та повістей на історичну тематику. Ним українська прОза зробила новий помітний крок до епічності, до більш глибокого розкриття як історичних явищ, так і внутрішнього світу персонажів.