Роман дає в основному вірну, хоча й не повну уяву про зміст, розмах визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетських колонізаторів. Знущання Яреми Вишневецького над своїми посполитими, смерть грабаря, — знесиленого підневільною працею, переслідування розбещеним полковником Чарнецьким панської покоївки Оксани — ці та інші картини історично правдиво передають свавілля магнатерії та шляхти, нестбрпно тяжке становище трудящих України і, отже, наочно відбивають одну з основних причин вітчизняної війни.
У творі яскраво підкреслено класовогегоїстичну, запроданську поведінку української феодальної верхівки (Вишневецький, Кисіль, Забуський, Криса), її блокування з окупантами, ненависть до неї народних мас — тобто розкрито класовий характер визвольного руху.
Для народного месника Максима Кривоноса та повстанців, що наповнюють його загони, основним є не оборона православної церкви від уніатів, а боротьба проти неволі: грізний Максим закликає розправлятися з визискувачами без огляду на їх віру і національність.
В романі чується також відгомін класових суперечностей на Запорожжі та в армії Богдана Хмельницького. Правда, ця важлива ідейна теза не знайшла свого конкретно-образного втілення, вона реалізована переважно в авторській розповіді та висловлюваннях персонажів. Коли козак Кремезний у своїх дотепних інтермедіях висміює польську шляхту, то старшина сприймає їх з задоволенням і заохочує. Коли ж після Зборівського договору Кремезний викривальні стріли своєї сатири спрямовує проти розбагатілої старшини, то це викликає в її середовищі хижу лють, і захищає козака від кари тільки Богун. Голос народного гніву до зрадливої і боягузливої старшини лунає в найтрагічніший момент над полем Берестечківської битви.
Малюючи найвизначніші події визвольної війни (доведені до 1651 року), О. Соколовський показав, що її рушійною силою були народні маси. В повстанській армії діють або їй допомагають козаки, посполиті, ремісники, представники нижчого духовенства. Саме вони, з величезною любов’ю виписані автором, виносять на своїх плечах весь тягар війни. Хай їх вчинки не дуже масштабні, не дуже визнач ні й помітні, але вони, показує письменник, пройняті щирістю, самовідданістю, справжнім патріотизмом і героїзмом.
Щоб допомогти гетьманові підготуватися (виграти час) до Пилявського бою, старий сивоусий козак Панас і підліток — посполитий Максим, рискуючи власними головами, пробираються з перехопленим листом зрадника Забуського у ворожий табір і забезпечують успіх задуманої Хмельницьким операції. Під спаленим окупантами рідним Корсунем коваль Приндяк не думає про смерть, а кидається в найнебезпечніші місця гарячого бою і бере в полон коронного гетьмана Потоцького, Навіть у трагічно тяжких умовах Берестечківської кривавої січі, коли військо залишилося без гетьмана, а полохлива частина старшини почала перекидатися в польський стан, Кремезний, Панас, Максим тримаються бадьоро і своїми піснями піднімають настрій у козаків. Оточені на невеличкому острівку, вони обороняються до останньої можливості і чесно кладуть свої голови в бою, але не здаються ворогові.
Олександр Соколовський не ідеалізує народ, а дивиться на нього тверезими очима письменника-реаліста. В повстанській армії є також окремі шкурники, які дбають не про долю батьківщини, а про самих себе. Різким моральним контрастом до Максима виступає в романі Петро. Вони обидва посполиті магната Вишневецького, обидва втекли від свого свавільного пана в лави повсталого народу. Але тут поводяться по-різному: Максим воює, а Петро мародерствує та ще й хвалиться своєму товаришеві, що придбав під Пилявою багато золота, срібла і заховав усе це багатство, щоб потім, купивши маєток, стати паном.
Прагненням бути ближче до історичної правди позначене в романі також зображення повстанської армії в цілому. О. Соколовський показує, як в ході війни ця армія, зростаючи кількісно, організовувалась, обстрелювалась, збагачувалась бойовим досвідом. Щоб відчути цей висхідний процес, досить порівняти описи війська Богдана Хмельницького під Білою Церквою, Пилявою, Збаражем і Берестечком.
Правда, іноді автор занадто згущує фарби, наголошуючи на стихійності, неорганізованості визвольного руху, жорстокості дій повстанців. «У своєму лютому гніві, в сліпому непереможному стихійному пориві, він (народ — М. С.) не знав жалю й милосердя. Все панське, все, що нагадувало про гнітючу неволю — мало загинути…»