Ще мить, і Богун уже на коні.
— Братове! Чуєте, як лупить Чорнота? Вперед же, вперед! На погибіль панам!..
І ось уже летить він на чолі драгунів і бачить перед собою тільки розірваний ланцюг польських возів, тільки безладну, перелякану на смерть юрбу жовнгрів…
На мить промайнула перед очима товста мідна гармата, перекинута догори… Ось уже б’ють в обличчя березові віти, хтось пада перед конем і, знявши вгору руки, кричить:
— Літосьці!..[9]
Ось подібний до велетня Семен Приндяк, що біжить поруч з Богуновим конем, чогось падає, підхоплюється й знову біжить і не відстає…
А дерева наче живі пролітають перед очима, а гармати Чорноти луплять і луплять все ближче й ближче, рівномірно і невблаганно…
— Гур-р! Гур-р! Гур-р!..
А там, попереду, де кипить бій, наче якісь велетні-ковалі зрідка гепають здоровенними молотами по лункому залізу.
І раптом якась прогалина.
Ой, скільки трупу! Скільки трупу… козацького й лядського!.. А онде розкішний ридван зачепивсь між пеньками. Четверо коней скаженно рвуть посторонки й не можуть рушити з місця…
— Та це ж сам Потоцький! — несамовито реве Приндяк, надбігаючи з другого боку…
— Хапай! — хрипко кричить Богун і плига на землю…
Але хапати не треба: сивий старий гетьман Потоцький напівлежить у ридвані л’яиий як дим і з жахом дивиться на Богуна помутнілими вицвілими очима.
Приндяк підбігає до нього перший, але раптом, глянувши на Богуна, перелякано скрикує:
— Як? Як? Свого?!
Богун хоче глянути, на кого це так закричав Приндяк, але в ту ж мить чиясь шабля з надзвичайною силою б’є його по голові.
Богун падає… Присадкуватий рудуватий козак тікає в кущі…
Приндяк за ним…
5
Ніколи ще не чуване занепокоєння панувало в Лубенськім замку після звістки про Жовті Води.
Щодня з найдальших кутків Лубенщини надходили вісті про «шемрання» й хвилювання серед хлопства й міщанства. Пани й підпанки покидали свої насиджені гнізда й гніздечка, пакували все найкоштовніше й чимдуж поспішали до Лубен.
Тут зустрічали їх гостинно, але казали, що для такого постраху немає жодних підстав і що коли не гетьмани, то князь Ярема зі своїм шеститисячним військом швидко придушить ребелію.
Проте ніхто поки що не зважувався вертатися додому, тим більше що де-не-де по селах спалахували вже бунти, по дорогах усе частіше з’являлися зграї покозаченого поспільства, а деякі з панських маєтків пограбовано й спалено.
Князь Ярема щодня розсилав у всі кінці своїх володінь численні карні загони, наказував розстрілювати й вішати без жалю всіх підозрілих, але щоразу переконувався, що повстання не приборкати жодними карами, якщо Хмельницького не розгромлять.
Настрій князеві псувався все більше, і Ярема казав одверто, що великий і польний гетьмани — боягузи й нездари та що Хмельницького давно б уже вбито на палю, якби булаву коронну держав хтось інший, а не старий Потоцький.
Прибічники князя підхоплювали ці його слова й не соромлячись заявляли, що кращого гетьмана, ніж князь Ярема, й бажати не можна, що король мусить негайно ж виправити свою помилку й віддати булаву гетьманську Яремі…
— Я їм покажу, я їм покажу, — стискував кулаки князь. — Я приєднаюся до війська гетьманців, але не вони, а я розгромлю ребелію… Хай король знає, кого слід було призначити на гетьмана…
Князь був певний, що на лівому боці Дніпра хлопство не насмілиться підняти скільки-небудь значного бунту, а скоріше втікатиме на правий берег до Хмельницького.
Отже, відрядив князь до гетьмана служебника свого пана Богуслава Машкевича з запитанням, де має ставитися з усім своїм військом, а полкам і загонам наказав стягуватися до Лубен. Звідси, залишивши в замку про всяк випадок велику залогу, спішним маршем подався з п’яти тисячним військом на Переяслав.
Тут застав він кілька незначних повстанських загонів, розпорошив їх, наказав повбивати на палях усіх полонених і хотів перейти через Дніпро, щоб з’єднатися на тому боці з коронним військом.
Але повстанці встигли своєчасно попалити порони, а відряджені вниз і вгору понад Дніпром Яремині відділи переконалися, що порони познищувано всюди.
Призначена від князя переправа на правий бік проти Ржищева не відбулася.
Невеличкий загін, якому пощастило дістатися на той бік маленьким човном, повернувся з страшною звісткою про цілковитий розгром гетьманів під Корсунем.
Ярема не вірив своїм ушам. Він сподівався всього: й недоречних розпоряджень від Потоцького й Калиновського, й дрібних їхніх порічок, і навіть відступу… Але страшний розгром усього війська, полон обох гетьманів, блискавичне поширення бунту на всю Україну — все це якось не вміщалося в Яреминій голові.