— Після тієї зради, якої ти допустив, годен лише смерті, Регнарде. І будь ти проклятий!
— Якби не був ти дурнем, Дантезе, сьогодні ввечері ми б разом веселилися у Аппіані. Але ж ти дозволив понести честі. І знову ти хотів виправляти світ, сам — проти усіх. А світ, мій чесний Бертране, то є стік, гній та лайно, в якім на поверхню випливає лише найгірше стерво.
— Таке як ти! — скрикнув Дантез. — Щоб тебе черви поїли ще за життя. Курвин ти син! Клятвопреступник!
— О, щоразу краще, — розсміявся незнайомий. — Воістину, як бачу, ти дуже тямущий. Шкода тільки, що наука до тебе приходить дещо запізно. Чи треба щось передати комусь від тебе?
Дантез не відповідав. Він відвернувся, відійшов, кинувся на солом’яний барліг. Позаду себе він чув холодний, знущальний сміх Регнарда. А потім тільки стукіт чобіт на кам’яній долівці, який швидко віддалявся.
Його було зраджено і запродано на смерть! І подумати тільки, якби не був він такий упертий, якби не втручався до всієї цієї справи, або ж просто пішов, то не сидів би зараз у льосі. Ну так, напевне б його оскаржили, його б переслідували, але ж він міг би отримати від судьби якийсь шанс на гідне життя. Він міг втекти до війська під гетьманську юрисдикцію. Міг би дістати охоронного листа, salvum conductum від короля, чи викупити себе, а з часом і спокутувати провину. В тій країні, що надала йому гостину, катівські заліза та диби іржавіли по міських вежах, а тюрми стояли пустими. Але ж його схопили на гарячому, in recenti, під час нападу та розбою на великому шляхові. А це все означало вже шибеницю та смерть. Якби ж то у нього були багаті захисники… Якби були якісь приятелі, родина, тоді, можливо, і вдалося б уникнути мотузка. На жаль, Дантез був сам, як палець у дірявому чоботі.
А найгірше з усього, що так насправді він не був винній у тому, в чому його звинувачували! Вся справа була помилкою, страшною інтригою, якої він сам не був у стані зрозуміти. Якби він утік… Якби ж то він сам не був таким дурнем…
А почалося все два дні тому, на широкій дорозі.
— І мені подали чорну юшку, — сказав Регнард з посірілим обличчям. — Чи то, за польським звичаєм мені відмовили
— А вона? Що сказала на те? — спитав Дантез.
— А що вона мала сказати, коли відразу й зомліла. Слово опікуна — це ж святе. Йому достатньо тільки рукою махнути, і їй відразу ж волосся зголять та до монастиря кларисок потягнуть. І що я тоді зроблю? Монастир захоплю? Браму петардою[29] в повітря висаджу? За таке вже інфамія[30] та анафема. І щоб цього всього було замало, мене б чекало пекло після смерті.
— Моя шпага до твоїх послуг, шевальє Регнард. Послуга за послугу.
Листя в кущах зашелестіло. З-за них винирнув віспуватий рейтар в короткому, рваному колеті, в залихватськи закинутій на ліве плече пелерині та в капелюсі, поля якого були підвернуто як у мушкетерів.
— Їде! — прошипів Кноте, довірений поплічник та товариш по чарці Регнарда де Кюссі. — Ескорту немає, тільки пара форейторів. Півмолитви страху, і дівка твоя, пан Регнард.
— На коней, мил’с’дарі!
Всі швидко схопилися з землі, скочили у сідла. Вивалилися з лісу на гостинець. Робилося темно. За собою вони мали червону луну заходу, а прямо перед собою — темний бір; пустий тракт, що йшов до недалекого броду на Сані. У них за спинами великий старий вітряк розкладав до неба культі пощерблених кривих крил.
Повіз вони побачили відразу ж. То була велика гданська карета, прикрашена кистями та срібними цвяхами; вікна були затягнуті фіранками. Шість сивих цугових коней, прикрашених китицями та косами йшли рівною риссю, похитуючи головами, з яких звішувалися червоні плюмажі. Такий підібраний за мастю цуг повинен був коштувати фортуну.
— Давай! — закричав Регнард.
Як один вони прискочили до карети, коли та ще не порівнялася з вітряком, з оголеними рапірами та палашами в руках.
— Halt! — крикну Кноте.
— Стій! — вторили йому Регнард та Дантез.
Форейтори не дали себе заскочити. Перший зліва хльоснув батогом; ремінь зі свистом впав на голову та спину Регнарда. Француз скрикнув, майже звалився з сідла. Другий форейтор стрелив батогом над кіньми. Великі сиві тварини підняли голови, пішли скоком. Карета набрала швидкості, рвонула гостинцем як вихор, зі стукотом кінських копит, з брязкотом прикрас, з всі скорішим стуком кіл.
Кноте схватив кавалерійський пістоль — пуффер. Націлився, стрелив у другого візницю…
Схибив!
Дантез вбив шпори у кінські боки. Він похилився у сідлі і зі здійнятим палашем наздігнав форейтора. Чуючи стук копит, що наближався збоку, слуга обернувся, стрелив батогом вдруге, але француз заслонився лезом. Батіг вдарив його в чоло, хльоснув по спині. Дантез рвонув дозаду, майже не спавши з сідла коня, що скакав галопом, притримався передньої луки та вирвав батіг з руки форейтора.
30
Інфа́мія (від лат.